Глава 28. Мереживо тривог та одеська ніч

Глава 28. Мереживо тривог та одеська ніч

Вечірня Одеса поступово занурювалася в сутінки, прикриваючи свої старовинні вулиці м'яким кобальтовим оксамитом. Гострі ліхтарі Дерибасівської запалювалися один за одним, заливаючи бруківку теплим золотавим світлом. Проте для двох молодих сердець, які щойно склали святу клятву перед Богом, це місто вже ставало лише швидким калейдоскопом спогадів поза вікном автомобіля.

Сріблястий седан швидко нісся нічними вулицями в напрямку аеропорту. За кермом сидів Басмін — статний, надійний хлопець Саміри, який без вагань погодився допомогти молодятам у цей доленосний момент. Він зосереджено стежив за дорогою, лише зрідка поглядаючи у дзеркало заднього огляду на молодят.

На задньому сидінні панувала зовсім інша атмосфера — суміш безмежного щастя, юнацького відчайдушності та невідомості. Валерія, усе ще вбрана в ніжну білосніжну сукню, що м'яко огортала її стан, притискалася до міцного плеча Таміна. На її витонченому пальчику сяяла золота обручка, а на шиї висів дарований махр — сяючий кулон, який зігрівав шкіру своїм ніжним дотиком.

Тамін дбайливо тримав її тендітну долоню у своїх великих, гарячих руках, час від часу торкаючись губами її пальців.

— Ти не шкодуєш, моє кохання? — стиха запитав хлопець, вдивляючись у її сяючі сині очі. Його оксамитовий голос тремтів від глибини почуттів. — Попереду на нас чекає абсолютно інший світ... Моя батьківщина, нові традиції, інша культура.

Валерія щасливо посміхнулася, поправляючи шовкову хустку, яка м'яко обрамляла її ніжне обличчя:

— З тобою, мій Аладдін, я готова вирушити хоч на край світу. Головне — що ми разом, і тепер ніхто у світі не зможе нас розлучити. Ми — чоловік і дружина перед Богом. А батьки... я вірю, що з часом тато все зрозуміє й пробачить нас.

Басмін глянув у дзеркало й дружньо посміхнувся:

— Ви справжні безумці, хлопці! Але ваша сміливість викликає повагу. На реєстрацію ви встигаєте ідеально. Мені Саміра вже все вуха прозижчала, щоб я довіз вас у цілковитій безпеці. Тож не хвилюйтеся, я доправлю вас просто до термінала.

Тамін вдячно кивнув юнакові:

— Дякую тобі, брат. Ти робиш для нас неможливе. Коли ми прилетимо в Палестину й влаштуємося в будинку моїх дідуся та бабусі, я одразу дам вам знати через Таріка.

Машина впевнено набирала швидкість, залишаючи позаду міські вогні, тривоги й увесь той біль, який намагався зруйнувати їхнє кохання.

Тим часом у районому відділку поліції панувала справжня душна й напружена атмосфера. Повітря було просякнуте запахом старого паперу, дешевої кави та тютюнового диму. Телефонні апарати на столах чергових раз у раз вибухали дратівливими дзвінками, а в коридорах лунали важкі кроки співробітників.

У кабінет слідчого практично влетіли Павло та Влада. Мати Валерії була сам не своя: її обличчя зблідло, очі набрякли від безперервних сліз, а руки гарячково стискали сумочку. Вона вже не могла стримувати ридань, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. Павло ж ходив кімнатою, мов поранений звір, злившись на весь світ і гарячково вимагаючи негайних дій.

— Ви розумієте чи ні?! У мене зникла донька! Вона юна дівчина, її немає вже кілька годин, телефон вимкнений! — гримів Павло, б'ючи кулаком по дерев'яній стійці. — Чому ви сидите й перекладаєте свої папірці?!

І в цей самий момент із бічного кабінету повільно вийшов Абдулла. Батько Таміна виглядав утомленим, але тримався з притаманною йому гідністю. Він цілий вечір провів тут, намагаючись улагодити юридичний конфлікт, який роздмухали заможні батьки Іллі.

Побачивши Абдуллу, Павло аж здригнувся від люті. Його очі спалахнули диким вогнем, а на лобі напнулися вени. Він у кілька кроків підскочив до палестинця й вказівним пальцем ткнув йому в груди:

— Ви?! Ви знову тут?! Та скільки можна?! Це все через вас і вашого дикого сина! Моя донька втекла, вона зникла через ваші підлі махінації! Що ваш Тамін із нею зробив?! Де моя Лера?!

Абдулла не відступив і не піддався на провокацію. Він глибоко, важко зітхнув, згасивши в собі спалах образи, і подився на Павла з щирим, батьківським співчуттям:

— Павле, схаменіться... Я щиро співчуваю вашому болю та тривозі. Я сам батько і розумію, як це — розриватися від страху за власну дитину. Я теж хочу допомогти знайти Валерію, повірте мені! Але у нас зараз інша велика проблема... Мого сина Таміна обвинувачують батьки того хлопця, Іллі. Вони задіяли свої зв'язки й вимагають негайної депортації моєї дитини з країни через той конфлікт біля гуртожитку!

Павло зверхньо пирхнув, викрививши обличчя в отруйній посмішці:

— Ну так йому й треба! Нехай депортують! Знатиме, як розмахувати кулаками в нашій країні!

Влада від цих слів чоловіка аж скрикнула й із силою смикнула його за рукав піджака:

— Пашо! Схаменися! Що ти таке говориш?! Як тобі не соромно?! Людина з тобою по-людськи розмовляє, а ти знову вихлюпуєш свою отруту!

— А що від нього ще очікувати?! — не вгамовувався Павло, розмахуючи руками. — Я нікраплі не здивований! З самого початку від цієї родини самі проблеми!

— ТАК ЗАТКНІТЬСЯ ВИ ВЖЕ ВСІ! — раптом на увесь коридор загримів суворий, басовитий голос начальника відділку поліції, який вийшов зі свого кабінету.

Гладкий майор із суворим поглядом кинув папку з справою на стіл і грізно оглянув присутніх:

— Влаштували тут базар! Скільки можна крики розпускати?! Ви заважаєте людям працювати! Ми вже прийняли вашу заяву щодо розшуку громадянки Валерії, орієнтування розіслані черговим патрулям. Ми зробимо все можливе, щоб знайти вашу доньку. А тепер — марш додому й чекайте на дзвінок! Не заважайте слідству!

Абдулла, поправивши комір піджака, спокійно й поважно звернувся до поліцейського чиновника:

— Пане майоре... А що тоді з моїм сином Таміном? Щодо депортації та кримінального провадження закрите?

Майор утомлено потер перенісся й кивнув: