Глава 27. Таємний ніках і крок у невідомість

Глава 27. Таємний ніках і крок у невідомість

Спекотне одеське повітря на Дерибасівській здавалося важким, немов перед бурею. Поки Абдулла крокував вулицею у пошуках Валерії, його кишеньковий телефон раптово вибухнув гучним, тривожним дзвінком. Чоловік рвучко дістав апарат і подивився на екран: дзвонили з чергової частини поліції.

— Пане Абдулло аль-Саїд? — пролунав суворий, офіційний голос у слухавці. — На вашого сина, Таміна аль-Саїда, надійшла офіційна заява від громадянина Іллі Воронцова за фактом нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Оскільки ваш син є іноземним студентом, над ним висить реальна загроза негайної депортації з країни.

В Абдулли від почутого буквально перехопило подих. Його серце стиснулося від розпачу й обурення:

— Що?! Ви розумієте, що той хлопець сам спровокував конфлікт і звеличив наклеп?!

— Це з'ясує слідство, — холодно відрізав черговий. — Справу вже передано слідчому. Якщо ви не з'явитеся найближчим часом, вашого сина буде оголошено в розшук.

Абдулла важко зітхнув, чудово розуміючи, чому Тамін так вчинив. Його гаряча палестинська кров не терпіла образи коханої дівчини. Притиснувши руку до скроні, батько твердо мовив у слухавку:

— Я зрозумів вас. Я зараз же приїду до відділку й особисто владнаю це питання.

У цей же час на іншому кінці Дерибасівської панувала справжня паніка. Влада гарячково бігала від одного перехрестя до іншого, тримаючи в тремтячих руках телефон. Вона раз у раз набирала номер доньки, але у відповідь чула лише механічний, байдужий голос: «Зараз, на жаль, абонент недоступний або знаходиться поза зоною досяжності...».

— Господи, та що ж це таке?! — зі сльозами на очах шепотіла Влада, притискаючи долоню до грудей, де несамовито калатало серце. — За що нам це?! Якщо ми зараз її не знайдемо... я просто викликаю поліцію!

Павло, який швидко наздогнав дружину, вперше за цей день виглядав розгубленим і наляканим. Бачачи її розпач, він обійняв Владу за тремтячі плечі й тихим, надламаним голосом мовив:

— Схаменися, Владо... Заспокойся, прошу тебе. Ми обов'язково її знайдемо! Я присягаюся тобі, ми знайдемо нашу Лерочку...

А тим часом у тихому провулку, неподалік від гамірливого центру міста, за високими ворітьми ховався Мусульманський культурний центр. Саме сюди, важко дихаючи та витираючи сльози, прийшла Валерія.

Дівчина повільно зайшла до просторого, прохолодного залу. Тут панувала абсолютна тиша, а підлога була встелена м'якими, орнаментними килимами. Вона згадала, як уперше її привела сюди Нурія — дружина старшого брата Таміна, Таріка. Тоді цей будинок став для неї притулком від божевільного переслідування Іллі. А сьогодні Мусульманський центр перетворився на єдине місце, де Лера могла знайти медитативний спокій та зібрати до купи розбиті думки.

Вона опустилася на коліна прямо на м'який килим і сховала обличчя в долонях. Здавалося, увесь світ зійшовся проти них. Любов, про яку вона мріяла все життя, катастрофічно руйнувалася через образу її батька, брехню Іллі та стародавні стереотипи.

Раптом важкі вхідні двері тихо рипнули. Дo залу швидким кроком зайшов Тамін. Його серце підказало йому, де шукати свою принцесу. Побачивши сутулу, тендітну фігуру блондинки на килимі, хлопець полегшено видихнув, беззвучно підійшов і сів поруч. Він ніжно й міцно обняв її за плечі, притискаючи до себе:

— Дорога моя... Ти так налякала мене. Навіщо ти втекла?

Валерія підняла на нього повні сліз, виснажені очі й з болем прошепотіла:

— Таміне... Що нам робити? Здається, нам просто не суджено бути разом. Твій і мій батько... вони ніколи не зрозуміють одне одного.

Тамін із глибокою тривогою та палаючою ніжністю подивився у її заплакані очі. Він узяв її бліді долоні у свої гарячі руки й твердо мовив:

— Дорога, пам'ятаєш, що я казав тобі біля під'їзду? Де б ми не були — ми будемо разом. Якщо треба буде... я просто вкраду тебе!

Валерія глянула на нього з острахом, поки з колонок під стелею тихо лунав солодкий, заспокійливий мотив сури з Корану:

— Ти що?! Якщо ти мене вкрадеш — тебе ж одразу посадять за ґрати!

— А я увезу тебе туди, де нас ніхто не знайде, — з напівпосмішкою сказав Тамін.

Лера здивовано звела брову, дивлячись на хлопця:

— Куди?! У тебе що, є якийсь план?

— В арабського чоловіка завжди є план ради коханої жінки! — гордо посміхнувся Тамін, граючи темними очима. — Ми уїдемо туди, де я народився.

Валерія від несподіванки аж рот відкрила:

— В... у Палестину?!

— Так, у Палестину! — рішуче кивнув Тамін. — Мій дідусь і бабуся по батьківській і материнській лінії із задоволенням віддадуть нам той самий будинок, де колись жили мої батьки. Ми будемо жити там разом, як і мріяли, і виростимо наших дітей!

Валерія від такого безумного, відчайдушного плану підхопилася з килима. Вона дивилася на хлопця з сумішшю шоку та подиву:

— Таміне, ти що таке говориш?! Ти взагалі подумав про наших батьків?! Вони ж просто божеволітимуть від переживань! А наша навчання?! Ми ж утратимо все, чим жили! Ти співаєш, я граю на піаніно... У нас немає навіть вищої освіти, щоб якось вижити в Палестині!

Тамін повільно підвівся, підійшов до дівчини й обережно обхопив її обличчя своїми великими, теплими долонями:

— Валеріє, моя принцесо... Послухай мене. Я казав, що піду на все заради тебе. Батькам ми обов'язково напишемо листа або зателефонуємо пізніше, коли приїдемо. Вони мусять зрозуміти, що ми кохаємо одне одного й хочемо бути разом — особливо твій батько! А коли вони це усвідомлять, ми зможемо повернутися.

— А як щодо нашого покликання? Музики? — тихо запитала Лера, опустивши вії.

— Навчання нікуди від нас не втече, ми завжди встигнемо здобути дипломи! — гаряче шепотів Тамін, цілуючи її в чоло. — Я ніколи в житті не забороню тобі займатися тим, що ти любиш! Якщо треба буде, я працюватиму день і ніч і куплю тобі найкраще піаніно в усій Палестині!