Глава 24. У лещатах наклепу та батьківського засліплення

Глава 24. У лещатах наклепу та батьківського засліплення

Після важкого та напруженого візиту до кабінету ректора атмосфера в навчальних аудиторіях здавалася особливо задушливою. Пара хору вже була в самому розпалі. Коли Тамін і Валерія, збентежені й задихані, тихо відчинили важкі дерев'яні двері та прослизнули до кабінету, викладачка Катерина Василівна раптово урвала злагоджений розспів.

Вона грізно випросталася, строго поправляючи окуляри, і звук її підборів, якими вона ритмічно й роздратовано стукала по дерев'яній підлозі, лунав наче розряди грому.

— Порушуємо?! — голосно вигукнула Катерина Василівна, міряючи запізнілих студентів суворим поглядом. — Поки весь колектив працює над партитурою, наші «зірки» дозволяють собі гуляти?! Негайно вставайте на свої місця! І щоб я більше нічого подібного не бачила!

Студенти на рядах стишено й отруйно похихікували, обмінюючись зловтішними поглядами та перешіптуючись про ранковий скандал із фотографіями. Катерина Василівна, помітивши цей гул, знову дзвінко стукнула каблуком:

— Тишина в аудиторії! Не заважайте мені слухати! А ну, Таміне, Валеріє, заспівайте свою партію соло. Побачимо, чи не втратили ви голос через свої пригоди!

Тамін і Валерія встали поруч. Вони відчували на собі десятки заздрісних та викривальних поглядів, але в цю хвилину існували тільки один для одного. Хлопець ніжно, із безмежною теплотою глянув у вічі дівчині, мовби передаючи їй свою впевненість. Їхні голоси зазвучали разом — чисто, глибоко й неймовірно гармонійно. Вокальний дует злився в єдину мелодію, яка змусила навіть найбільш запеклих пліткарів у залі затамувати подих.

Коли остання нота завмерла під високою стелею, строгий вираз обличчя Катерини Василівни нарешті пом'якшав. Вона поважно кивнула:

— Що ж... Докоряти за вокал не можу. Похвалити вас треба — заспівали чудово! Але дуже прошу: щоб такі талановиті, найкращі наші студенти більше ніколи не запізнювалися на мої заняття!

Як тільки пара завершилася і студенти почали шумливо залишати кабінет, на телефонах Таміна та Валерії майже одночасно спалахнули екрани. Дзвонили батьки. Вони вже чекали на них неподалік від навчального корпусу, біля входження до міського парку.

Вийшовши на свіже повітря, Тамін одразу помітив, як блідне й тремтить Лера. Вона йшла, опустивши голову, і важко дихала від тривоги. Хлопець зупинився, притягнув її до себе й міцно, гаряче обняв, захищаючи від усього світу.

— Не бійся, моя принцесо... Я ж поряд. Ми разом усе витримаємо, чуєш? — прошепотів він, цілуючи її в скроню.

Валерія підняла на нього повні сліз, але щирі очі й слабо посміхнулася:

— Дякую тобі, мій любимий... Мені так важливо це чути.

— Ось побачиш, ми все вирішимо, — додав Тамін з вогнем у очах. — А одразу після цього ми обов'язково з'ясуємо, який ідіот розвішав ті фотографії по всьому коледжу й вирішив нас підставити.

Оскільки попереду була вільна година між парами, вони разом попрямували крізь паркові алеї. Попереду, на одній із лавочок під затінком дерев, стояли троє дорослих. Атмосфера там була натягнута, мов струна. Батько Валерії, Павел, стояв із затиснутими кулаками та червоним від гніву обличчям. Поруч була його дружина Влада, яка з усіх сил намагалася зберігати спокій, а навпроти них поважно й строго випростався Абдулла, батько Таміна.

Тамін і Валерія підійшли ближче, не випускаючи долонь одне одного. Побачивши, як їхні пальці міцно сплетені, Павел буквально вибухнув.

— А ну, негайно прибери свої руки від моєї доньки! — заричав він, роблячи крок уперед. — Відійди від неї!

Абдулла миттєво зробив крок напереріз, закриваючи сина:

— Що ви собі дозволяєте?! Як ви розмовляєте з молодими людьми?!

Влада строго скрутила руки на грудях і з глибоким докором подивилася на чоловіка:

— Пашо, та схаменися вже! Досить! Ти просто лякаєш дітей своїми криками!

— Я лякаю?! — перейшов на підвищені тони Павло, тицяючи пальцем у бік Таміна. — Від цього молодика один лише біль і неприємності! Все, що зараз відбувається — це повністю його рук діло!

Валерія розгублено й із повним непорозумінням дивилася на батька:

— Тату, про що ти взагалі кажеш?! До чого тут Тамін?!

Павло злісно посміхнувся:

— Про те, донечко! Те ганебне видовище, ті фотографії, що розвішані по всьому коледжу — це рук діло твого дикуна Таміна!

Абдулла від такої брутальної зневаги аж здригнувся, його очі спалахнули темним вогнем:

— Не смійте так називати мого сина! Ви не маєте жодного права його ображати!

— Та ви що в Африці, що тут — дикунами залишаєтеся! — відрізав Павло, остаточно втрачаючи контроль над словами через засліплений гнів.

— Зупиніться! Не смійте ображати мою родину й мого сина! — голосно вигукнув Абдулла, стискаючи кулаки.

Влада обурено похитала головою, схопивши чоловіка за плече:

— Пашо, ти взагалі розумієш, що верзеш?! Ти переходиш усі межі, це просто негідно й соромно!

Тамін, слухаючи ці дикі звинувачення, щиро не розумів, звідки взагалі взялася така брехня. Він зробив крок уперед, піднісши руки:

— Зачекайте, прошу вас! Послухайте мене! Я взагалі тут ні при чому! Навіщо мені робити таку підлість дівчині, яку я кохаю?! Я хочу одружитися на неї

Але Павло, не слухаючи, підскочив ще ближче, буквально вириваючи рукав Таміна:

— Забери руки від моєї доньки! Ти просто морочиш їй голову! Мені Ілля все розповів! Це саме ти розвішав ті фотографії, щоб випендритися перед іншими студентами й показати, який ти кручений мажор!

— Хватит! Закрий свій рот! — на весь парк загримів голос Абдулли, який більше не міг терпіти цього наклепу.

Влада теж не витримала й емоційно втрутилася, дивлячись на чоловіка як на божевільного:

— Пашо, що ти за нісенітницю верзеш?! Ти що, зовсім втратив глузд?! Ти ж чудово знаєш, який той Ілля насправді! Він же божевільний! Він зіпсував нам із Валерією весь відпочинок, він переслідував її! Як ти можеш вірити його брудним словам?! Це ж абсолютний бред!