Глава 19. Опека султана, ночний забіг та холодильний апокаліпсис

Глава 19. Опека султана, ночний забіг та холодильний апокаліпсис

Після розкішного, ситного та неймовірно теплого арабського ужину атмосфера в домі Таміна панувала майже святкова. Проте голова сімейства, поважний Абдулла, першим глянув на годинник і суворо, але з батьківською турботою похитав головою:

— Так, молодь, час згадати про суворі реалії! Валеріє, до закриття твого гуртожитку залишилося рівно двадцять хвилин. Якщо ти запізнишся хоч на хвилину, твоя комендантка влаштує міжнародний скандал, а ми цього не хочемо. Я особисто відвезу тебе на машині, щоб ти встигла.

Звісно ж, разом із дівчиною в машину миттєво визвався поїхати й її коханий Тамін, який віднині взагалі не уявляв свого життя без цієї світловолосої катастрофи. Він став для неї всім, і кожна секунда розлуки здавалася йому справжньою каторгою.

Поки чорна автівка Абдулли впевнено мчала вечірніми вулицями Одеси, Валерія тривожно крутила в руках свій телефон. Вона з трепетом у серці подумки уявляла, як зараз зайде до кімнати, і її сусідечки-пліткарки одразу ж обсіплять її з усіх боків, вимагаючи найдрібніших подробиць про її перше справжнє побачення з найпопулярнішим мажором коледжу.

Під’їхавши до похмурої будівлі гуртожитку, Абдулла заглушив мотор. Тамін, глянувши на дівчину палаючими темно-карими очима, промовив оксамитовим голосом:

— Валеріє, дозволь я проведу тебе прямо до дверей кімнати. А то я тебе знаю — ти по дорозі або на сходах спіткнешся, або знову в якийсь детектив уплетшся.

Лера спочатку грайливо засміялася і почала відмахуватися:

— Ой, та обійдуся! Я що, маленька дівчинка? Сама дойду!

Але, зустрівшись із його закоханим, наполегливим поглядом, зрозуміла: вона й сама катастрофічно не хоче з ним розлучатися. Їй хотілося продовжити цей чарівний вечір ще бодай на кілька хвилин. Абдулла, спостерігаючи за цим мовчки, лише посміхнувся у свої вуса. Він чудово розумів палаючі почуття сина, тому спокійно сказав, що зачекає Таміна в машині біля входу.

Доля явно була на боці закоханих. Коли вони тихо прослизнули крізь важкі вхідні двері гуртожитку, виявилося, що вахтера немає на місці — на його дежурному стільці самотньо спав старий пухнастий кіт. Валерія та Тамін, тримаючись за руки, легенько пробігли повз вахту, тихо хіхікаючи від власної зухвалості, наче шкільні бешкетники, яких не спіймали «на гарячому».

Оскільки старенький ліфт у гуртожитку традиційно не працював і стояв застряглим десь між поверхами, їм довелося підніматися пішки. Доходячи до прольоту третього поверху, де панував приглушений напівтемний затінок, Тамін раптом зупинився. Його гаряча, східна пристрасть і шалене бажання знову відчути смак її губ підкорили будь-який здоровий глузд. Він м’яко, але рішуче притиснув Леру до стіни і поцілував її — пристрасно, ніжно і з такою глибиною почуттів, від якої в дівчини миттєво відключилися всі думки.

Валерія почувалася найщасливішою дівчиною у всесвіті. Вона міцно обняла його за його шикарні, широкі плечі, пригортаючись усім тілом, поки Тамін ніжно тримав її за тонку талію, взагалі не бажаючи відпускати її у світ дорослих проблем.

Нахилившись до її вушка, палестинець прошепотів гарячим, оксамитовим голосом:

— Ми ніколи з тобою не розлучимося, Валеріє... Що б не сталося, які б перешкоди чи дурні чутки нас не намагалися розлучити — ти чуєш? Ти тільки моя.

Лера, від чуттєвості цього моменту, відповіла йому таким же палким поцілунком, остаточно розчиняючись у його обіймах.

Але казка тривала недовго.

Раптом із глибини коридору, прямо з боку холу третього поверху, донеслися гучні, роздратовані жіночі крики та суперечки. Напружені голоси лунали все голосніше, пробиваючи романтичну тишу.

Валерія та Тамін перезирнулися. Зрозумівши, що там відбувається щось недобре, вони під руку швидким кроком попрямували в бік своєї секції. Підійшовши ближче, Лера з жахом побачила, що двері її власної кімнати розчахнуті навстіж, а всередині зібрався справжній консиліум.

Вони зайшли всередину і застигли від побаченої картини.

На підлозі посеред кімнати утворилася величезна, брудна калюжа води, яка повільно поширювалася на килим. А винуватцем цього лиха був той самий старенький холодильник, який минулого місяця урочисто привіз Лерин батько. Вони тоді ще всією кімнатою скидалися грошима з дівчатами-сусідками, щоб відремонтувати його, заправити фреоном і разом користуватися. І ось тепер цей побутовий монстр остаточно здався: він повністю розморозився, потік, а з його нутрощів розносився вкрай сумнівний аромат зіпсованого молока.

Біля цього «басейну» столи суворі, як середньовічна інквізиція, вихователі та комендантка гуртожитку. Вони тримали в руках якісь бланки і щось сердито занотовували. Поруч, склавши руки на грудях і демонструючи максимальне розчарування, стояли дівчата-сусідечки Валерії. Вони явно були не в захваті від цієї неприємної ситуації і дивилися на Леру з німим докором, адже саме вона була головною ініціаторкою встановлення цього «чуда техніки» в їхній кімнаті.

— О, а ось і наша господиня з’явилася! — голосно, з уїдливою сардонічною посмішкою вигукнула старша вихователька, суворо зсунувши окуляри на ніс і здивовано поглянувши на Таміна, який гордо стояв поруч із Лєрою. — Ну що, Валеріє, вітаємо! Твоя ініціатива з батьківським холодильником тільки що влаштувала нам локальну потопну катастрофу! І хто тепер за це все відповідатиме?!