Глава 13.  Диктант під прикриттям

Глава 13. Диктант під прикриттям

Вони стояли посеред галасливого коридору коледжу так довго, що весь інший світ із його вічними заліками, парами та чергами в буфеті просто перестав існувати. Одеські канікули залишилися позаду, але це шалене, дике калатання в грудях, яке з’являлося щоразу, коли вони опинялися поруч, нікуди не зникло. Валерія відчувала, як її щоки починають повільно палати під його проникливим поглядом. Нарешті, не витримавши цієї затяжної паузи, вона першою порушила тишу, ніяково поправивши ремінець своєї сумки:

— Дякую, Таміне. Ти, я дивлюся, взагалі завжди любиш мене рятувати. Скоро у тебе з’явиться офіційний плащ супергероя.

Тамін повільно відпустив її тонку талію, яку до цього тримав так міцно, наче боявся, що вона випарується прямо тут, на старому лінолеумі. Він вирівнявся, знову увімкнувши свій звичний вигляд упевненого в собі хлопця, але в його очах промайнули знайомі задорні іскорки.

— Ну а що з тобою робити, Селезньова? Ти ж у нас суцільна ходяча катастрофа, — хмикнув він, поправляючи свої стильні окуляри. — Тебе просто протипоказано залишати саму. Треба ж уважніше дивитися, куди так летиш! Ти б бачила себе з боку — ще б секунда, і ти б точно врізалася лобом у той одвірок або знесла когось із першокурсників.

Лера від такої заяви лише весело посміхнулася. Вона грайливо склала долоні разом перед грудьми і, схиливши голову в глибокому, майже театральному поклоні, єхидно промовила:

— Прошу вибачення, о великий повелителю пустелі! Я взагалі-то дуже поспішала і не розрахувала траєкторію польоту.

Тамін не втримався і щиро, голосно засміявся, повністю скинувши з обличчя свою звичну маску гордого й недосяжного мажора. Цей сміх був таким теплим, що у Лери всередині знову все солодко завмерло.

— Ахахах, гаразд, прощаю, — весело відповів він. — Але мушу тебе втішити: ти сьогодні не єдина, у кого зранку зрадницьки не спрацював будильник. Я сам ледве очі продер. До речі, яка у тебе зараз пара?

— Сольфеджіо, — зітхнула Лера, і її обличчя миттєво набуло мученицького виразу. — У пані Борнянської. Нашої найсуворішої старої професорки.

Почувши це прізвище, Тамін раптом застиг на місці, а його обличчя кумедно витягнулося. В його голові миттєво пронісся панічний внутрішній монолог: «Упсс... О Аллах, блін! Це що, мені доведеться сидіти цілу пару в одній аудиторії з цією ходячою катастрофою?! Вона ж точно зведе мене з розуму своїм парфумом і тим, як ідеально співає всі ці високі ноти! Блін, треба якось дотриматися і з усіх сил не показати їй свої справжні почуття, а то вона вирішить, що я повністю капітулював перед її чарами!»

Лера помітила, як хлопець раптово замовк і пішов у себе, дивлячись кудись крізь стіну. Вона строго примружилася, підійшла ближче і підозріло запитала:

— Ей, Таміне, ти чого? Чого це ти такий замислений став? У тебе там випадково немає гарячки?

З цими словами вона підняла руку, збираючись лагідно долонею торкнутися його лоба, щоб перевірити температуру. Але Тамін, злякавшись власної слабкості від її близькості, раптово відштовхнув її руку назад.

— Усе в порядку, катастрофо ходяча! — швидко, трохи занадто емоційно випалив він, намагаючись повернути собі незворушний вид. — Поки ми тут з тобою ляси точимо і базікаємо про гарячку, ми вже офіційно запізнюємося на пару!

Валерія миттєво витягла телефон і подивилася на екран з годинником. Її очі панічно округлилися. — Ой, і правда! Жах, Борнянська нас розіпне на катедрі! Таміне, тоді біжимо разом!

Не встигла вона зробити й кроку, як Тамін міцно перехопив її маленьку долоню у свою велику, гарячу руку. — Давай сюди руку, побігли, щоб ти знову десь не загубилася по дорозі в натовпі або не впала зі сходів, я ж тебе знаю.

Лера невдоволено насупилася, хоча серце від його міцного хвату забилося десь у районі горла: — Гей! Я взагалі-то не мініпут якийсь, щоб мене за руку водити! — Мініпут, мініпут, ще й який, — засміявся Тамін і, міцно тримаючи дівчину, потягнув її за собою на третій поверх, де надривно гудів кабінет сольфеджіо.

Коли вони, важко дихаючи, буквально вламилися в аудиторію посеред лекції, там запанувала гробова тиша. Видовище було справді епічним: високий, засмаглий Тамін зі своєю фірмовою палкою арабською харизмою та розпатланим кучерявим волоссям, і тендітна, ніжна Валерія — і вони обоє трималися за руки, наче їх склеїли суперклеєм.

— Вибачте за запізнення, пані Борнянська! — в один голос випалили вони, швидко розчіплюючи пальці під сотнями зацікавлених поглядів.

Для одногрупників це був шок культурного масштабу. Подруги Лери зі другого курсу піаністів просто повідкривали роти від подиву. Вони ж чудово пам’ятали, як ще кілька місяців тому Тамін голосно скаржився на Валерію на кожному кроці, називаючи її головним болем коледжу. А тепер він прибігає з нею за руку?! Очевидно, між ними почалося щось абсолютно нове й гаряче. Одногрупниці Таміна з третього курсу вокалістів теж були в повному ауті. Вони тихо ахнули, перешіптуючись на задніх партах: ну як такий гордий, багатий мажор, який крутив носи від перших красунь, раптом зв’язався з цією ніжною, «ванільною» піаністкою?

Секрет такої незвичайної компанії в аудиторії був простий: через сімейні обставини іншої викладачки, сувора Борнянська сьогодні об’єднала другий і третій курси на одну велику лекцію.

Стара професорка повільно опустила окуляри на кінчик носа, строго змуривши сиві брови, і влаштувала їм грандіозну п’ятихвилинну нотацію про те, що музика — це точна наука, яка не терпить запізнень і романтичних прогулянок коридорами. Після довгих зітхань вона нарешті дозволила їм сісти.

Тамін, намагаючись з усіх сил приховати від своїх допитливих друзів-вокалістів той факт, що він уже по вуха тоне в красі цієї світловолосої дівчини, швидко сів на вільне місце в кутку. Його приятелі почали хитро штовхати його ліктями, будуючи здогадки, а подруги Лери вже активно строчили їй смс-ки в месенджерах із вимогою негайних і детальних пояснень.