Глава 11. Повідомлення, якого «не було»

Глава 11. Повідомлення, якого «не було»

Вечір загорнув місто у густі сутінки. У своїй кімнаті, розпластавшись на ліжку, лежав Тамін. Його недавній пал уже повністю вщух, поступившись місцем важким, гнітючим думкам. Звісно, він нікому з домашніх не розповів про те, як зганьбився на залізничному вокзалі Одеси — як злетіла його горда маска прямо посеред натовпу здивованих перехожих. Це був секундний прояв слабкості, хвилини абсолютного безсилля, які тепер випалювали все зсередини.

Тамін заплющив очі й важко зітхнув. Чому він так поводився? Чому затято продовжував удавати з себе холодного, безжального мажора? Відповідь була простою й водночас болісною: Валерія. Вона була зовсім іншою — доброю, щирою, милою, невинною дівчиною, яка заслуговувала на найкраще ставлення у світі. А він? Він звик бути суворим. У коледжі йому життєво необхідно було здаватися крутим, тримати марку недосяжного мажора. Цей панцир став його захистом, адже він чудово знав, як у суспільстві часом упереджено ставляться до мусульман. Легше було нападати першим, ніж дозволити комусь зазирнути в душу.

Але Валерія зламала його систему захисту. Тамін досі в усіх деталях пам’ятав той день у коледжі, коли він збирався накричати на неї через розлитий вишневий сік. Будь-яка інша дівчина почала б виправдовуватися чи огризатися, а Лера... вона просто мовчки, спокійно витерла пляму. Її погляд у той момент буквально паралізував його. Саме з того дня він втратив спокій. Сон, думки, плани — усе тепер належало цій дівчині, і Тамін абсолютно не уявляв, як йому поводитися далі.

Батьки, звісно, помітили ці зміни. Вони бачили, що син сам не свій, і навіть м'яко натякнули: «Просто будь собою. Поводься так, як підказує серце». Але гордість шепотіла інше. Зараз хлопець карав себе за те, що так грубо відштовхнув її на прощання. Тепер він точно не зможе найближчим часом зізнатися їй у почуттях. Ба більше, Тамін твердо вирішив, що віднині не втручатиметься в особисте життя своєї молодшої сестри. Нехай Саміра сама вирішує свою долю, як і казала Валерія. Він навіть зловив себе на думці, що хоче знайти того сирійського хлопця Басіма, вибачитися за свої крики на Привозі та просто по-людськи поговорити. Лера мала рацію. Потрібно дати їм шанс.

Кімнату освітлював лише тьмяний екран айфона. Тамін довго крутив телефон у руках, кусаючи губи. Нарешті, піддавшись імпульсу, він відкрив Telegram, знайшов її контакт і почав швидко набивати текст:

«Привіт, катастрофо ходяча. Як ти доїхала до Днепра? Прости за мій норов... Пробач, якщо я чимось тебе засумував або розстроїв. Я був не правий щодо своєї сестри. Нехай вона сама вирішує свою долю. Я навіть спробую придивитися до її хлопця і поговорити з ним».

Палець завис над кнопкою відправки. Серце калатало десь у горлі. Один дотик — і повідомлення полетіло в чат.

Минуло кілька секунд. Тамін вилупився в екран, і раптом його пробив холодний піт. «Блін... Що я накоїв?! — панічно пронеслося в кучерявій голові. — Це занадто! Вона ж миттєво зрозуміє, що я закохався в неї по вуха! Ні, ні, ні, тільки не так!» Дрібними, хаотичними рухами він затиснув текст і судорожно вибрав функцію: «Видалити для мене та Валерії».

Екран знову став чистим. Тамін полегшено видихнув, відкинувши телефон на ковдру. «Краще в коледжі... У вересні все зроблю нормально, без цих сопливих переписок», — заспокоював він себе, хоча руки досі трохи тремтіли.

Тим часом у Дніпрі, у своїй затишній кімнаті, на м'якому плюшевому ліжку лежала Валерія. На ній була улюблена піжама, навколо панував спокій рідного дому, але сон не йшов. Вона просто безцільно гортала стрічку новин, коли зверху екрана раптово блимнуло сповіщення від Telegram.

«Тамін».

Дівчина аж підскочила на ліжку, миттєво відкриваючи діалог. Вона встигла прочитати кожне слово. Поки її очі бігали по рядках, серце заходилося в шаленому танці. Невже цей гордий, нестерпний араб дійсно написав це? Невже він визнав свою помилку і вибачився перед нею? Лера відчула, як хвиля неймовірного тепла затопила груди. Він не такий, як усі. Він уміє чути...

І раптом — бац! Повідомлення зникає, лишаючи по собі порожній сірий екран чату.

Валерія на секунду завмерла від несподіваності, а потім тихо, стримано захіхікала. З кожною секундою цей сміх ставав гучнішим. Вона схопила подушку, міцно притиснула її до обличчя і вибухнула щирим, веселим реготом.

— Боже мій, ну що за дурник! — крізь сміх прошепотіла вона в подушку. — Знову будує з себе великого й грізного султана! Злякався власних емоцій!

Її радості не було меж. Це означало лише одне: її Тамін, її гордий вокаліст, потихеньку, крок за кроком починає знімати свої дурні маски. Він злякався того, що відкрив їй душу, і тепер панікує. Валерія перевернулася на спину, дивлячись у стелю із загадковою посмішкою. Що ж, канікули закінчилися, але попереду вересень. І вона з величезним апетитом подивиться, як цей «суворий палестинський принц» буде поводитися з нею на парах у коледжі. Гра ставала дедалі цікавішою.

А за кілька сотень кілометрів від Дніпра, в Одесі, Тамін у цей самий час буквально ричав від розпачу у власну подушку, звинувачуючи свою секундну слабкість. Він так сильно товкся і стогнав, що стіни будинку ледь не здригалися.

Врешті-решт, за стіною не витримав його старший брат.

— Ой, Ялла! — люто крикнув Тарік, так що було чути кожне слово. — Ти знову там бісишся, брате?! Якщо я підійду до тебе ще раз, я тобі точно так пропишу, що мало не здасться! Спи вже!

Тамін миттєво затих, зарившись носом у простирадло. Він лежав нерухомо, слухаючи стукіт власного серця. Так, він дав слабкість. Так, він повністю, безповоротно втюрився в цю дівчину-катастрофу. І з цією солодкою, хоч і мученицькою думкою, під звуки нічного міста, він нарешті заснув, бачачи уві сні лише її карі очі.