Глава 10. Дорога додому та тіні сумнівів

Глава 10. Дорога додому та тіні сумнівів

Сама Валерія навіть близько не здогадувалася, які пристрасті вирували в цей момент на пероні Одеси, і що відчував Тамін, коли розпачливо кричав арабською мовою посеред здивованих перехожих. Усі його внутрішні ламання лишилися там, на вокзалі, а великий міжміський автобус уже впевнено мчав трасою, віддаляючи дівчину від колоритного південного міста.

Поруч на сидінні затишно вмостилася мама. Попереду на них чекав рідний Дніпро, де вдома, затамувавши подих від очікування, на своїх улюблених жінок чекали головні чоловіки їхнього життя — турботливий батько та молодший братик, якому вони везли обіцяний і такий довгоочікуваний прапор Одеси.

Лера відкинулася на м’яку спинку крісла, вставила у вуха навушники, і з них одразу залунала ритмічна, сонячна мелодія «Літо, літо, я поїду на край світу…». Дівчина розблокувала телефон і почала гортати галерею, знову й знову переглядаючи фотографії за останні п’ять днів. Ці канікули не були ідеальними — вони виявилися справжніми американськими гірками, але водночас були просто чудовими.

Погляд зупинився на знімках моря, де хвилі розбивалися об одеський пісок, а потім Валерія натрапила на фотографію, зроблену біля Мусульманського культурного центру. Вона тепло посміхнулася, згадуючи ту загадкову жінку в нікабі, яку вперше побачила в торговому центрі «Острів». Тоді це здалося випадковістю, а тепер ця жінка стала її рятівницею. Щоправда, Лера навіть не підозрювала, що вся ця «випадковість» була тонко й продумано підлаштована самим Таміном…

Серце дівчини пришвидшено забилося, коли вона згадала, як тепло й щиро родина Таміна прийняла її, наче рідну доньку. У їхніх поглядах та посмішках було щось таке, ніби вони заздалегідь знали про ту невидиму нитку, яка вже міцно зв'язала її та їхнього гордого сина.

Гортаючи фото далі, Лера знову відчула той дитячий, чистий захват, який охопив її, коли вона вперше переступила поріг мечеті. Світлі стіни, розкішні килими, тиша, що заспокоювала душу… І наскільки ж кумедним та іронічним був її другий візит туди! Рятуючись від оскаженілого, неадекватного Іллі, вона забігла в це святе місце, очікуючи побачити будь-кого, але точно не нахабного мажора зі свого коледжу. Тамін… Куди б вона не пішла в цій Одесі, всюди опинявся саме він. З цими солодкими, заколисуючими думками Валерія й не помітила, як під мінорні ноти пісні її повіки важко зімкнулися. Вона заснула міцним, спокійним сном, поки автобус летів повз безкраї зелені поля у бік Дніпра.

— Дівчата, прокидаємося! Дніпро, кінцева зупинка! Автостанція! — гучний, хрипкий голос водія миттєво вирвав Валерію зі сновидінь.

Вона розплющила очі й побачила за вікном знайомі краєвиди рідного міста. Сонно потягнувшись, Лера разом із мамою почала збирати речі. Коли вони вийшли з душного салону автобуса на перон, прохолодне вечірнє повітря остаточно розвіяло залишки сну.

— Дивись, а ось і наш тато! — радісно вигукнула мама, вказуючи рукою в бік парковки.

Там, біля великої сімейної машини, стояв батько Валерії — Павло. Побачивши своїх дівчат, він розплився в широкій посмішці й активно замахав рукою. Лера, забувши про втому від дороги, з дзвінким сміхом побігла йому назустріч.

— Татку! — вона з розгону влетіла в його міцні обійми. Батько притис її до себе, пахнучи чимось рідним, домашнім та улюбленим одеколоном.

Павло щодня дзвонив їм в Одесу, неймовірно переживав, як проходить їхній відпочинок, і сотих разів жалкував, що через роботу не зміг поїхати разом із ними. Він швидко підійшов до дружини, ніжно поцілував її та забрав усі важкі сумки й пакунки, впевнено рушаючи до багажника.

Вже у машині, коли вони виїхали на міську трасу, Валерію буквально прорвало. На емоціях вона почала навперебій розповідати батькові про свої враження. Слова летіли з неї лавиною: архітектура, море, Привоз, смак пахлави… і раптом дівчина злетіла на тему свого першого походу до мечеті.

— …І уявляєш, тату, я заходжу туди, а там — Тамін! Ми з ним в одному коледжі вчимося, він у нас там найголовніший мажор та вокаліст гурту! І він так мені допоміг, і його родина…

Павло, який до цього спокійно крутив кермо, раптово насторожився. Його брови суворо зійшлися на переніссі, а пальці міцніше стиснули шкіряну оббивку руля. Хлопець-мусульманин? Мечеть? Одеські пригоди доньки почали грати зовсім іншими, незрозумілими для нього барвами. Батько внутрішньо наче наїжачився, подумавши, чи не збожеволіла його слухняна донька.

— Чекай-чекай, Лєро, — перебив він її серйозним тоном, кинувши швидкий погляд через дзеркало заднього виду. — Який ще мусульманин? Який коледж? А як же Ілля? Ви ж разом їхали відпочивати!

Атмосфера в салоні миттєво натягнулася, як струна. Валерія осіклася, не знаючи, як правильно пояснити батькові весь той жах, що влаштував її колишній. Але мама вчасно зорієнтувалася. Вона м'яко поклала руку на плече чоловіка й заспокійливо промовила:

— Павле, любуйся дорогою. Давай ми доїдемо додому, сядемо, і я тобі все-все детально розповім. Там така історія, що в двох словах не перекажеш.

Батько лише важко зітхнув, але сперечатися не став, хоча напруга з його обличчя так і не зникла.

За чверть години машина повернула в затишний приватний сектор і зупинилася біля їхнього будинку. Дім та подвір'я виглядали бездоганно: усе доглянуте, квітуче, красиве. Родина Валерії жила заможно, ніколи ні в чому не відчуваючи злиднів. Не встигли двері машини відчинитися, як із будинку кулею вилетів тринадцятирічний Артем. Його обличчя світилося від щастя.

— Приїхали! — закричав хлопчик, підбігаючи і по черзі міцно обіймаючи маму та сестру. — Ну нарешті! Нарешті ви вдома! Ходімо швидше в хату, ми з татом такий стіл накрили, ви просто впадете!

Поки дівчата були в дорозі, чоловіки не байдикували: вони прибрали весь будинок до блиску і приготували розкішну вечерю, бажаючи вразити та порадувати своїх мандрівниць.