Глава 6. Аромат Палестини та маски, що опадають

Глава 6. Аромат Палестини та маски, що опадають

Коли Валерія переступила поріг їхньої квартири, у неї на мить перехопило подих від простору та дивовижної атмосфери. Квартира була величезною, з високими стелями, залита м'яким вечірнім світлом. Але найбільше вражав запах — густий, теплий, наповнений ароматами запеченого м'яса, кардамону, шафрану та якихось абсолютно незнайомих, екзотичних спецій. Це був запах справжнього східного дому, який миттєво огортав затишком і змушував забути про всі тривоги.

Лера повільно проходила коридором, з цікавістю розглядаючи інтер'єр. На стіні в одній із кімнат вона помітила великий, акуратно розправлений прапор. Він виглядав дуже символічно: три горизонтальні смуги — чорна, біла та зелена, а при лівому краї — червоний трикутник. Дівчина зупинилася поруч, розглядаючи незнайоме полотнище, і коли Тамін підійшов ближче, тихо запитала, киваючи на прапор:

— Таміне... а звідки ви приїхали? Що це за країна на прапорі?

Хлопець, помітивши її щирий, непідробний інтерес, помітно пом'якшав. З його обличчя зникла звична оборонна суворість. Він спокійно, навіть із якоюсь особливою гордістю в голосі, відповів:

— Ми приїхали з Палестини. Мої батьки перебралися звідти вже дуже давно, ще до нашого з сестрами народження. Але ми пам'ятаємо своє коріння і поважаємо традиції своєї батьківщини.

Валерія розуміюче кивнула, відчуваючи, як завіса таємничості навколо цього хлопця починає потроху підніматися. Тим часом Хафа вже кликала всіх до столу, лагідно підганяючи молодь арабськими окликами.

Коли Лера зайшла до вітальні, її очі розбіглися від кількості та краси виставлених страв. Величезний круглий стіл буквально ломився від їжі. Сьогодні дівчині належало вперше в житті спробувати справжні традиційні арабські частування. У самому центрі величався мансаф — розкішна національна страва з ніжного ягняти, звареного в соусі з сухого ферментованого йогурту, яке подавали на великому блюді з рисом та тонким лавашем, щедро посипавши смаженими кедровими горішками та мигдалем. Навколо стояли піали з шовковистим хумусом, политі оливковою олією, свіжоспечені паляниці, ароматна зелень та всеможливі соковиті овочі.

Усі сіли за стіл, і Тамін, помітивши розгубленість Лери перед незнайомою їжею, з посмішкою посунувся ближче.

— Дивись, катастрофо, це їдять ось так, — лагідно пробурчав він, відламуючи шматочок теплого лаваша, обережно зачерпуючи ним хумус і показуючи весь процес.

Він дбайливо підсував їй найкращі шматочки м'яса, стежачи, щоб дівчина не залишалася голодною. Сестри Таміна — Саміра, Тахіна та Эман — теж поспішали допомогти, передаючи тарілки. Вони з неприхованим захопленням та хитрими посмішками спостерігали за тим, як їхній зазвичай гордий і незалежний брат буквально тремтить і переживає за кожну зручність цієї світловолосої українки. Спостерігати за цим було неймовірно здорово й мило.

Лера, трохи зніяковівши від такої уваги, тихо запитала у хлопця:

— Це всі твої сестри?

— О так, — щиро, без краплі фальші посміхнувся Тамін, дивлячись на дівчат. — Це мої задорні та невгамовні сестри. Найкращі в світі, хоч і галасливі. Почувши це, дівчата миттєво почали весело перекривлятися, показувати брату язики та сміятися, створюючи неймовірно легку, сімейну атмосферу.

Раптом до вітальні зайшла молода, неймовірно красива дівчина у розкішній традиційній сукні з витонченою вишивкою. Валерія на мить застигла, а потім радісно вигукнула: — Нуріє! Це ти!

Перед ними стояла її рятівниця, яка нарешті повністю зняла свій чорний нікаб. Валерія була просто вражена її дивовижною, чистою східною красою: правильні риси обличчя, білосніжна посмішка, оксамитова шкіра та довгі вії.

— Боже, Нуріє, ти така красива! — щиро захопилася Лера. — Даремно ти ховаєш таку красу під нікабом, тобі так личить посміхатися!

Нурія зніяковіло опустила очі, а її чоловік Тарік — старший брат Таміна, який саме підійшов ззаду і ніжно обійняв дружину за плечі, з посмішкою втрутився в розмову:

— В її родині так прийнято, Валеріє, це данина традиціям її батьків. Хоча я й сам уже котрий рік намагаюся переконати свою красуню замість щільного нікабу носити просто витончений хіджаб, щоб увесь світ бачив, яка в мене прекрасна дружина.

У розпал цієї теплої бесіди до кімнати зайшов голова сімейства — Абдулла. Це був високий чоловік із благородною сивиною у волоссі, густими бровами та глибокими, виразними карими очима. Схожість між ним і Таміном була просто разючою — той самий гордий профіль і сильний характер. Абдулла веважливо привітав Валерію. Будучи в курсі всієї ситуації, він знав, що Лера та його син навчаються в одному коледжі.

Чоловік присів до столу, тепло подивився на гостю і з доброю посмішкою вимовив українською: — Ласкаво просимо до нашого дому, Валеріє. Ти не звертай уваги, якщо мій син іноді буває занадто різким чи грубим. Це в нього просто захисна маска. Насправді всередині він дуже добрий, ніжний і турботливий хлопчик.

Тамін від таких слів батька миттєво почервонів до кінчиків вух. Він обурено забурмотів щось дуже швидке та емоційне арабською мовою, звертаючись до батька, наче намагаючись виправдатися. Валерія, дивлячись на це кумедне збентеження «суворого володаря пустелі», не стрималася і голосно, весело засміялася.

Вечеря пройшла просто на ура. Коли з їжею було покінчено, Лера, виявивши вихованість, рішуче піднялася і допомогла сестрам Таміна та Нурії зібрати брудний посуд і вимити його на кухні. Дівчата дружно щебетали, і Лера почувалася так, ніби знала їх усе життя. Повертаючись до кімнати, вона впіймала момент, коли нікого не було поруч, підійшла до Таміна і тихо, з лукавою посмішкою запитала:

— Таміне... зізнайся. Це ж не випадково все сталося, правда? Твоя невістка Нурія... Це твоїх рук справа?

Вона толком не встигла розпитати його детальніше, бо в цей момент у двері квартири зателефонували. На порозі з'явилася схвильована мама Влада з тією самою коробкою турецьких солодощів у руках. Побачивши доньку живою, здоровою та усміхненою в колі цієї великої родини, Влада ледве стримала сльози полегшення. Вона безмежно дякувала Абдуллі, Хафі та Нурії за порятунок її дитини: