Глава 5. Сталеві серця та одеська гостинність

Глава 5. Сталеві серця та одеська гостинність

Ранок третього дня зустрів Валерію дивовижним шлейфом спогадів. Уся таємнича атмосфера вчорашньої екскурсії до мечеті не відпускала її ні на хвилину. Дівчина сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги, і знову й знову переглядала фотографії в телефоні. На знімках вона — у довгій темній абаї із золотими візерунками та з накинутим на світле волосся капюшоном — виглядала так, ніби справді потрапила у східну казку, перетворившись на чарівну дружину шейха.

Її очі на фотографіях сяяли неймовірним, чистим світлом на тлі білосніжних мармурових стін та величної кришталевої люстри. Особливо Лері подобався кадр біля священного Корану. Вона досі думала про ту загадкову жінку в нікабі, яку вперше зустріла в торговому центрі, а вчора — під смарагдовим куполом. Лері так кортіло побачити її знову, хоча б просто для того, щоб щиро подякувати. Адже саме ця німа провідниця показала їй розкішний жіночий зал для молитов, оздоблений біло-блакитним мармуром та дорогоцінним камінням, який назавжди залишиться в її серці як символ безмежної поваги до жінки.

— Ну що, Лерусь, досить літати в хмарах. Море кличе! — лагідно посміхнулася Влада, перериваючи роздуми доньки.

Сьогодні в них починався новий день — чистий, спокійний і, головне, повністю вільний від токсичної присутності Іллі. Мама з донькою швидко зібрали пляжні сумки, накинули легкий одяг і вирішили знову вирушити на улюблений Ланжерон, щоб надолужити згаяний через учорашні чвари час.

Проте одеська казка вирішила вкотре випробувати їх на міцність. Варто було Валерії та Владі вийти з номера й почати спускатися старовинними дерев'яними сходами готелю, як дорогу їм буквально перегородила висока постать. Це був Ілля. Його обличчя було червоним від люті, очі дико блищали, а весь вигляд нагадував людину, яка повністю втратила контроль над собою.

— Нам треба поговорити! Сама! — закричав він, несамовито махаючи руками, наче божевільний, і роблячи крок назустріч Лері. — Мамо, відійдіть! Залиште нас наодинці!

Його голос лунав на весь затишний дворик готелю, порушуючи ранкову тишу. Ілля розпалювався все дужче, наступаючи на переляканих жінок і не випускаючи їх зі сходів. Розуміючи, що хлопець стає небезпечним, Влада миттєво зорієнтувалася. Вона закрила Леру собою і щосили закричала на весь двір:

— Люди, допоможіть! На допомогу! 

На цей відчайдушний зов із сусідніх дверей готелю миттєво вискочила жінка. Це була місцева одеситка, на вигляд років тридцяти з гаком, із зібраним у недбалий пучок волоссям і неймовірно рішучим поглядом. Почувши крик про допомогу, вона оцінила ситуацію за частку секунди.

— Ей, ти, рожевощокий! А ну відійшов від жінок! — гримнула вона на весь двір, сміливо крокуючи прямо на Іллю. — Я зараз поліцію викличу, три хвилини — і ти будеш «хакерити» в мавпятнику!

— Не вмішуйтеся, вона моя дівчина! — істерично огризнувся Ілля, хоча в його голосі вже проглянув страх перед чужою впевненістю.

— Твоя дівчина?! Ти ж її лякаєш, бовдуре! Хіба нормальний хлопець так би вчинив? — крикнула одеситка, наступаючи на нього, наче танк. — А ну йди звідси геть, поки я не набрала «102»! Руки в ноги і змився!

Ілля перелякався не на жарт. Побачивши, що сусідка вже дістає з кишені халата телефон, він злосно сплюнув, щось пробурмотів і швидко ретирувався за ворота готелю.

Валерія та її мама стояли на сходах у повному шоці, важко дихаючи. Сусідка ж одразу підійшла до них, її суворий вираз обличчя миттєво змінився на щиру турботу.

— Дівчата, ви як? Усе добре? — лагідно запитала вона, заглядаючи Лері в обличчя. — Він вам нічого не зробив? Не переживайте, якщо цей ідіот ще раз з'явиться — кажіть мені, я моєму колі у дворі свисну, ми його швидко навчимо одеським манерам.

Влада безмежно дякувала жінці. Їх знову вразило, наскільки чуйні, добрі та безстрашні люди живуть у цьому місті. Одесити готові кинути всі свої справи, щоб захистити абсолютно чужих туристів.

Після такого напруженого та божевільного ранку Лері та Владі потрібно було терміново заспокоїти нерви. Вони вийшли на дорогу й викликали таксі. Водієм виявився колоритний одесит по імені Андрій — чоловік середнього віку з неймовірним почуттям гумору та хитрими іскорками в очах. Помітивши бліді обличчя пасажирок у дзеркалі заднього виду, він одразу зрозумів, що дівчат треба рятувати сміхом.

— Так, дамочки, відставити сумний вираз обличчя! Ви ж в Одесі! — весело промовив Андрій, крутячи кермо. — Зараз я вам розкажу, куди обов'язково треба сходити, щоб ваші кулінарні рецептори збожеволіли від щастя.

Він почав сипати кумедними історіями, розповідаючи про таємні куточки міста, і з гордістю пояснював фірмові одеські вирази:

— У нас, знаєте як? Коли одесит приймає гостей, він не каже «проходьте». Він каже: «Так, швидко сіли за стіл і починаємо робити собі добре!». Ми ж готові кожного туриста нагодувати так, що ви звідси не поїдете, а покотитеся, зато щасливі!

Кумедний говір та щирість Андрія спрацювали як магія. На обличчях Валерії та її матері нарешті з'явилися посмішки. Коли таксі зупинилося біля пляжу Ланжерон, від ранкового стресу не залишилося й сліду.

День на узбережжі був неймовірно сонячним. Валерія, скинувши взуття, вибігла на теплий пісок. Вона кружляла під лагідними променями, підставляючи обличчя солоним бризкам, і вслухалася в заспокійливий, могутній шум моря. Хвилі накочувалися на берег, ніби змиваючи весь той бруд, який приніс у її життя Ілля. Саме тут, дивлячись на безкрайній горизонт, Лера прийняла остаточне, тверде рішення: з Іллею все скінчено. Назавжди.

Мама підійшла ззаду і міцно, з глибоким розумінням обняла доньку, підтримуючи її вибір.

— Ти все правильно вирішила, сонечко, — тихо сказала Влада, гладячи її по світлому волоссю. — У тебе все життя попереду. Тобі всього сімнадцять, ти тільки починаєш жити. Слухай, що підказує твоє серце — воно в тебе добре і ніколи не підведе. Все буде добре, ось побачиш.