Глава 4. Під покровом мармуру: дотик до таємниці

Глава 4. Під покровом мармуру: дотик до таємниці

Валерія сиділа на краєчку величезного ліжка, підібгавши під себе ноги й безсило опустивши голову. Світле волосся розсипалося по плечах, а в очах усе ще стояли сльози розчарування та образи. Весь той ідеальний глянець, яким Ілля намагався себе прикрасити — дорогі квіти, замовлені преміум-таксі, вечері в ресторанах, — розлетівся на дрібні друзки після першого ж серйозного «ні». Його егоїзм, невміння слухати та відверті нічні психічні напади залишили в душі дівчини важкий, липкий осад.

Мама Влада, яка чудово розуміла стан своєї дитини, підсіла ближче. Вона ніжно й міцно обняла Леру, пригортаючи її до себе, наче захищаючи від усього світу, і тихо прошепотіла:

— Донечко, не плач через тих, хто не вартий жодної твоєї сльози. Ти в мене розумниця і красуня. Знаєш що? Давай викнемо все це з голови. Знімемо напругу. Ходімо прогуляємося вдвох, подихаємо свіжим повітрям Одеси? Тільки ти і я.

Валерія підвела голову, шмигнула носом і раптом щиро, дуже мило посміхнулася. Ідея побути тільки з мамою, без вічно незадоволеного Іллі, здалася їй найкращими ліками.

— Давай, мамусь. Я тільки «за», — відповіла вона, швидко витираючи долонею куточки очей.

Дівчина піднялася з ліжка, скинула домашній одяг і швидко переодяглася в легкі, зручні літні шорти та улюблену рожеву футболку, яка так пасувала до її ніжних дівочих щік. Протягнувши у мочки вух витончені срібні сережки, Валерія разом із мамою нарешті вийшла з готельного номера, залишаючи весь негатив за зачиненими дверима. Вони йшли повільно, насолоджуючись прохолодою, яка починала опускатися на місто.

Буквально за п'ять хвилин легкої ходи перед ними знову постала та сама дивовижна будівля, яку Лера запримітила ще в перший день приїзду. Мечеть. Велична, витончена, вона височіла серед сучасних одеських вулиць як шматочок зовсім іншого, екзотичного всесвіту. Смарагдово-зелений купол яскраво виблискував у променях сонця, а на його верхівці гордо замружувався золотий півмісяць — головний символ мусульманської віри.

Влада знала, що останнім часом її доньку не на жарт захопив Схід, його загадкова культура та незвична естетика. Побачивши, що масивні вхідні двері будівлі гостинно відчинені, мама посміхнулася й підштовхнула Леру ліктем:

— Дивись, сонечко, двері відчинені. Це справжній знак долі! Зазвичай кажуть, що в такі релігійні місця чужаків та туристів пускають неохоче, але тут нас ніби запрошують.

В очах Валерії миттєво спалахнув дитячий, щирий азарт. Забувши про втому, вона схопила маму за руку, і вони разом перебігли через дорогу. Піднявшись широкими, сліпучо-білими мармуровими сходами, вони опинилися біля самого входу. На порозі їх зустрів молодий, дуже привітний охоронець. Він привітно кивнув і одразу пояснив чистою українською мовою:

— Проходьте, будь ласка, вхід для всіх абсолютно безкоштовний. Єдина умова — у нас у мечеті прийнято роззуватися перед тим, як ступити на килими. Це правило обов'язкове для всіх відвідувачів, навіть для гостей та туристів.

Мама, яка передбачливо прорахувала цей момент, швиденько дістала з сумочки чисті тонкі шкарпетки й протягнула доньці, щоб тій не довелося ходити босоніж. Охоронець також жестом показав на спеціальні вішаки біля стіни, де висіли довгі темні халати-абаї, прикрашені витонченими золотими візерунками вздовж рукавів та подолу.

— Будь ласка, накиньте це на плечі та покрийте голову, — м'яко попросив він.

Валерія з мамою слухняно одягли вбрання. Коли Лера накинула капюшон на своє світле волосся і переступила поріг головної зали, її рот буквально привідкрився від подиву. Вона на мить забула, як дихати. Прямо над їхніми головами, на величезній висоті, висіла грандіозна люстра з кришталевого скла, яка переливалася золотими вогниками й відкидала сотні блискіток на стіни. Усе навколо було сліпучо-білим, чистим і величним. Сходи, що вели на верхні яруси, були витесані з рідкісного біло-золотого мармуру.

На стінах Валерія одразу помітила дивовижні кольорові вітражі, крізь які м'яко заломлювалося світло, створюючи казкові візерунки на підлозі. Пройшовши трохи далі, дівчина зупинилася перед великим золотим ісламським шамаїлем — витонченою картиною-каліграфією. Будучи допитливою, вона придивилася до арабських літер, які містили в собі знаменитий Аят Аль-Курсі — священний вірш із Корану. Трохи нижче був акуратний переклад, і Валерія пошепки прочитала красиві, глибокі слова: «Бисмилляхир-Рахманир-Рахим — Во ім'я Аллаха, Милостивого, Милосердного».

Усередині дівчини розлилося неймовірне видовище витонченої розкоші. Вона вперше в житті перебувала всередині мечеті й ніколи б не подумала, що релігійна споруда може бути настільки красивою, затишною та водночас величною. Чудовою і тихою сценою для неї стало те, як в іншому кінці зали на м'якому килимі чоловік разом із маленьким сином зосереджено й мовчки здійснювали намаз, повністю занурившись у молитву. Мама Влада, не стримуючи захвату, тихенько ходила навколо, фотографуючи архітектурні елементи та витончені арки.

Поки Валерія теж тримала в руках телефон, роблячи черговий знімок вітражного вікна, до неї зі спини абсолютно беззвучно, наче тінь, підкралася постать. Дівчина обернулася і всередині неї все завмерло.

Це була вона. Та сама загадкова жінка в чорному нікабі, яку Лера бачила вчора серед тропічних джунглів торгового центру «Острів». Та сама мусульманка, появу якої Лера списала на звичайну перевтому та грубість Таміна. Зараз її очі, єдине, що було відкрито крізь щільну чорну тканину, світилися дивовижним, теплим і лагідним світлом. Валерія, яка ще вчора злякалася б такої раптовості, зараз не відчула ні краплі страху. Це було дивовижне, поворотне зіткнення між ними, між їхніми абсолютно різними культурами, менталітетами та світами.

Жінка в нікабі, тепло й приязно мружачи очі (було зрозуміло, що під тканиною вона щиро посміхається), лагідно взяла Валерію за руку. Її долоня була м'якою і дивно теплою. Вона м’яко повела здивовану дівчину в бік мармурових сходів, що вели нагору.