Глава 3. Перші тріщини ілюзій

Глава 3. Перші тріщини ілюзій

Новий день увірвався в Одесу разом із ласкавим і по-справжньому теплим сонячним промінням. Валерія прокинулася з легкістю в душі. Ледь солодко потягнувшись у ліжку, вона зрозуміла, що всі вчорашні тривожні думки, дивні припущення та загадковий силует жінки в нікабі просто вивітрилися з її голови. Навіщо забивати собі мізки міражами, коли навколо таке літо? Це був чистий, новий день, який обіцяв лише радість.

Сніданок вони з мамою вирішили влаштувати нетрадиційний, але неймовірно смачний. Влада, посміхаючись своєму відображенню у дзеркалі, взяла телефон і замовила доставку з Domino’s Pizza. Поки Лера із задоволенням ніжилася в теплій мармуровій ванні, змиваючи залишки сонної млості, мама вже зустрічала кур'єра. На великому круглому столі з'явилася величезна, гаряча піца з тягучим сиром, ароматна запечена картопля зі спеціями та прохолодні напої. Справжній калорійний бомба-сніданок! Але саме такий насичений раціон був потрібен, щоб зарядитися силами на цілий день прогулянок. Валерія також наполегливо запропонувала покликати Іллю — хлопець зняв кімнату зовсім поруч із їхнім номером, буквально за кілька кроків по коридору готелю.

Швидко розібравшись із піцою та весело обговоривши плани на ранок, трійця викликала таксі. Ціль була одна — легендарний одеський пляж Ланжерон.

Коли дверцята автівки відчинилися, Валерія першою вискочила на набережну і зробила глибокий, жадібний вдих. Морське повітря, наповнене ароматом солі та водоростей, миттєво запаморочило голову. І ось воно — море! Те саме безкрає, живе море, яке бризкало хвилями дивовижного лазурового кольору. Весь перший семестр та важкий навчальний рік Лера бачила лише чорно-білі клавіші рояля, а тепер перед нею розкинулася справжня акварельна казка.

Дівчина підбігла до кам’яних перил набережної. Прозорі, чисті хвилі м'яко розбивалися об підніжжя скель. Лера заворожено милувалася цим видовищем здалека, а Ілля підійшов ззаду, обережно пригорнувши її за плечі. Мама Влада, дивлячись на цю красиву, ніби з обкладинки журналу пару, дістала телефон:

— Дітки, замріть! Ну яка краса, посміхніться!

Спалах — і в родинному архіві з'явився новий теплий знімок. Потім уже Валерія забрала смартфон і влаштувала справжню фотосесію для мами, щоб та згодом могла похвалитися перед колегами з роботи в Дніпрі.

Після набережної вони рушили вглиб парку Шевченка, повільно піднімаючись старовинними кам'яними сходами вгору. Звідси, з висоти, море виглядало ще величнішим і масштабнішим. Уздовж алей тулилися численні ятки, де місцеві торговці пропонували все на світі: від екзотичних сувенірів та черепашок до колоритного одеського крафту.

Минувши парк, вони знову вийшли на гомінливу Дерибасівську. Раптом Валерія здригнулася від несподіванки — повітря навколо буквально вибухнуло потужними звуками музики та гучними голосами. Виявилося, прямо посеред центральної площі проходив масштабний Всеукраїнський етнофестиваль «WOW ART UKRAINE — Мистецтво вільних людей». Атмосфера була неймовірною: галаслива музика, яскраві прапори, діти в автентичних українських вишиванках, які кружляли у таночках. Але найбільше Леру вразило дивовижне культурне переплетення: на одній сцені за хвилину до цього лунала традиційна арабська молитва, а вже за мить хор затягнув величне «Отче наш…». Це було гучно, строкато і дуже по-одеськи.

Проте саме серед цього шуму свята Ілля знову проявив свій характер, якого Валерія зовсім не очікувала. Хлопець раптом затявся, що вони обов'язково мають прокататися на великому екскурсійному автобусі синього кольору, який саме стояв біля тротуару.

— Я не хочу туди, Ілле, — м'яко, але впевнено відмовилася Валерія. — Дороги старі, бруківка нерівна, нас там просто затрясе до нудоти. Краще погуляймо пішки.

— Та чому ти вічно все ускладнюєш? — нервово буркнув Ілля, його обличчя миттєво спотворилося роздратуванням. Він почав наполягати, підвищуючи голос.

Влада стояла поруч і з кожною секундою все більше похмурніла. Їй категорично не подобалося, що хлопець абсолютно не поважає думку і бажання її доньки. Мама спробувала втрутитися і залагодити конфлікт:

— Іллюш, якщо Лера не хоче, може, дійсно краще… — Та зачекайте ви, — перебив її Ілля, злегка заїкаючись від обурення.

Він різко, зовсім не джентльменськи схопив Валерію за руку і потягнув до жінки-зазивали, яка продавала квитки. Лера всередині просто скипіла від злості. Її бісило це нахабство. Проте жінка біля автобуса, не помічаючи напруги, бадьоро почала розхвалювати маршрут, зазначивши, що екскурсія триватиме кілька годин і охопить найвіддаленіші куточки міста, зокрема — підземні лабіринти та «Екскурсію в катакомби Одеси».

Почувши про катакомби, Валерія остаточно поставила крапку. Похмурі, холодні підземелля — це останнє, що їй хотілося бачити на відпочинку.

Бачачи, що між молодими людьми назріває справжня буря, мудра Влада вирішила взяти ініціативу в свої руки. Тим паче, що вже настав вечір.

— Так, усе, припиніть цю суперечку, — скомандувала вона. — Ми всі втомилися і зголодніли. Ходімо в ресторан.

Мама вирішила за будь-яку ціну примирити пару і зняти напругу. Вони зайшли в колоритний грузинський заклад. Щоб розслабити підлітків, Влада замовила пляшку хорошого білого вина. Валерія пила алкоголь вкрай рідко, виключно по великих святах, і мама вважала, що потроху, в такій сімейній атмосфері, доньку вже можна привчати до культури споживання хороших напоїв.

Проте ідея з тріском провалилася. Коли офіціант приніс гарячі хачапурі з сиром, свіжі салати та вино, Ілля демонстративно скрестив руки на грудях і сів із надутим, ображеним обличчям. Він усім своїм виглядом показував, яку велику послугу їм робить, просто сидячи поруч. Влада кілька разів дбайливо запитувала, чи все добре, але хлопець лише бурчав у відповідь.

Поки в залі панувала ця важка мовчанка, Валерія відвернулася до великого панорамного вікна. Заклад був оздоблений красивими етнічними грузинськими килимками, біля одного з яких вона й сиділа. За склом, на залитій вечірніми вогнями вулиці, повільно проходила група мусульманських жінок та дівчат у витончених, красивих хиджабах. Вони про щось весело гомоніли. Серед них, посміхаючись, йшли рідні сестри Таміна. Валерія, звісно, ще не знала про це, але вона знову заворожено проводжала їх поглядом. Ця таємнича культура вабила її все сильніше.