Глава 2. Східний міраж серед одеських джунглів

Глава 2. Східний міраж серед одеських джунглів

Другий день в Одесі розпочався для Валерії з особливого, піднесеного настрою. Прокинувшись від лагідних променів сонця, що пробивалися крізь фіранки мармурової кімнати, вона вирішила, що сьогоднішній образ має повністю відповідати атмосфері цього дивовижного міста. Дівчина дістала з валізи свою улюблену легку сукню ніжного пастельного відтінку, яка м'яко підкреслювала її витончену фігуру, а ззаду на волосся прикріпила акуратний рожевий бантик. Цей маленький аксесуар надавав сімнадцятирічній першокурсниці вигляду справжньої порцелянової ляльки, тендітної та невинної.

З самого ранку, поки спека ще не встигла розплавити асфальт, Валерія разом із мамою Владою вирушили на прогулянку історичним центром. Одеса навколо вражала. Крок за кроком, минаючи старовинні будівлі з величними колонами та ліпниною, Лера відчувала себе героїнею, яка якимось дивом перенеслася в минулі віки — десь у кінець XVIII або дев'ятнадцятого сторіччя. Складалося враження, що ось-ось з-за рогу виїде розкішна карета, запряжена баськими кіньми, а назустріч вийдуть пани у фраках та дами з мереживними парасольками.

Невдовзі вони вийшли на знамениту Дерибасівську вулицю. Оскільки рух транспорту тут був перекритий, люди могли ходити абсолютно вільно, насолоджуючись кожною хвилиною. Навколо вирувало життя: затишні літні тераси кав'ярень, вишукані ресторани, маленькі крамнички. Особливо приваблювали вітрини із солодощами, які привозили сюди звідусіль — зі Львова, сусідньої Молдови та навіть дальніх європейських країн. Запах свіжої випічки, меленої кави та гарячого шоколаду буквально витав у повітрі, змішуючись із легким морським бризом.

Проте справжнім культурним шоком для Валерії став знаменитий Пасаж — архітектурний шедевр кінця XIX століття, розташований на перетині вулиць Дерибасівської та Преображенської. Коли вони з мамою зайшли всередину під величезний скляний дах, у Лери перехопило подих. Стіни Пасажу були щедро прикрашені майстерними статуями Меркурія — бога торгівлі, та Фортуни, яка символізувала удачу. Повсюди висіли фігури крилатих грифонів, а серед класичних античних елементів раптом виділялася зовсім нестандартна деталь — барельєф паровоза, що символізував технічний прогрес тієї епохи.

Валерія буквально вбирала в себе цю історію, торкаючись очима кожної деталі.

— Мамо, сфотографуй мене ось тут, біля грифона! — захоплено вигукувала вона, позируючи перед об'єктивом смартфона. Влада з посмішкою робила кадр за кадром. Потім Лера забирала телефон і змушувала фотографуватися маму — треба ж було обов'язково назбирати гарних знімків, щоб Влада могла похвалитися перед колегами по роботі в Дніпрі своїм розкішним відпочинком.

Вийшовши з Пасажу, вони натрапили на шикарний фонтан. Приглушене, заспокійливе дзюрчання води, що спадала на гладкі камені, створювало відчуття прохолодної оази посеред галасливого міста. Валерія заворожено дивилася на гру сонячних блискіток у краплях води. Ні вона, ні її мама ніколи в житті не бачили такої концентрованої архітектурної краси.

Проте вечір готував для Валерії зовсім інші емоції. Ще вдень вона домовилася з Іллею зустрітися біля великого торгового центру «Острів». Це було популярне місце, де під одним дахом зібралися сотні магазинів одягу, взуття та аксесуарів. Але головною фішкою «Острова» були його неймовірні декорації: прямо в атріумі, посеред будівлі, були висаджені справжні екзотичні рослини, які привезли з далеких диких джунглів.

Коли Валерія, міцно тримаючи Іллю під руку, прогулювалася першим поверхом, вона щиро захоплювалася цим зеленим куточком. Величезне листя папороті, ліани та тропічні квіти створювали ілюзію перебування десь на островах Океанії. Проте ідилія тривала недовго. Раптом погляд Валерії зупинився на постаті, яка абсолютно не вписувалася в загальну картину сучасного українського торгового центру.

У Лери буквально відняло мову, а серце пропустило удар. Неподалік, біля вітрини, стояла дивна, незвичайна жінка в глибокому темному одязі. На ній був нікаб — традиційне мусульманське вбрання, яке повністю закривало все обличчя, залишаючи відкритими лише великі, проникливі карі очі. Жінка повільно, майже невагомо колихала візочок, у якому спала її маленька дитина.

Валерія ніяк не могла подумати, що побачить таке в Одесі. На мить їй здалося, що вона впала в якийсь паралельний всесвіт або перенеслася в арабський світ Сходу. Дівчину охопив справжній шок, змішаний із глибоким внутрішнім дискомфортом і тривогою. Їй стало не по собі. А ще... їй стало нестерпно шкода цю невідому жінку. «Як можна в таку нещадну літню спеку носити все це закрите вбрання? — подумала Лера з сумом. — Невже чоловік змушує її ховати всю свою красу від сторонніх очей навіть тут, серед українців?»

Валерія стояла в повному заціпенінні, не в силах поворухнутися. Вона дивилася прямо на чорну тканину нікабу, намагаючись розгледіти обличчя, і раптом зустрілася поглядом із карими очима незнайомки. Мусульманка дивилася на неї крізь проріз у тканині — спокійно, глибоко, ніби бачила Леру наскрізь.

У наляканій творчій уяві Валерії одразу виникла божевільна думка: а що, якщо ця жінка тут не випадково? Що, якщо її переслідують? Може, це підіслана шпигунка від того самого грубого й зарозумілого Таміна з коледжу? Може, він вирішив помститися їй за зіпсовану вишневим соком білу сорочку або захотів дізнатися про неї поближче, дізнатися, де вона відпочиває?

Ілля, який у цей момент захоплено гортав щось у своєму телефоні, навіть не помітив, як змінився стан його дівчини. Валерія насилу взяла себе в руки. Справившись із тремтінням у колінах, вона різко повернула Іллю до себе і тихо, але наполегливо попросила:

— Іллюш, ходімо... давай піднімемося на другий поверх. Будь ласка.

Хлопець знизав плечима, і вони ступили на сходинки ескалатора. Поки рухомі сходи піднімали їх угору, Валерія не втерпіла і знову озирнулася назад, дивлячись униз. Там, серед штучних джунглів та яскравих вивісок, усе ще стояла самотня темна постать у нікабі з дитячим візочком.