Глава 12

Хто б міг подумати, що в палаті Русявої я зустріну свого боса? Так, я знаю, що й вона його працівниця, але все ж – що він тут забув?

— Твою мишу, — простогнала я українською, усвідомлюючи, що зараз доведеться якось викручуватися. Що ж сказати?

«Вибачте, Макаре Владиславовичу, я тут бейсболом захопилася» або, може: «Макаре Владиславовичу, це я для театрального гуртка репетирую»? Від абсурдності ситуації ставало ніяково, а від власних думок – ще гірше. Хотілося, як страусу, сховати голову в пісок.

— Сильно, — хрипкий голос Архонта розірвав тишу. — Мадемуазель Василисо, це я правильно розумію: Ви вирішили рознести мені череп битою за понаднормову роботу?

Останні слова він вимовив українською, додавши до них проникливий погляд. Моє обличчя негайно перетворилося на помідор. Ну й що тепер? Що відповісти? А головне – як пояснити, чому я з битою?

— Якщо з китайцями відпочиваємо, то якось домовимося, — пробурмотіла я й прикусила язика, усвідомивши безглуздість сказаного. Мій мозок зіграв зі мною злий жарт, автоматично переклавши думки не на ту мову. І вже приречено видихнула:
— Вашу ж Машу…

Шок на обличчі Архонта було неможливо передати словами. Відвисла щелепа, округлі очі, нервова посмішка, яка почала проступати на обличчі. Ще б трохи – й око смикатися почне.

— Дівчино! Виведіть її. — пролунало з боку.

Поява охорони наскочила на нас зненацька. Надія, збліднувши, застигла на місці. А я, намагаючись зрозуміти, що відбувається, мовчки дивилася на боса, одночасно відчуваючи на собі погляд справжніх сек’юріті – високих, накачаних чоловіків.

— Віддайте биту, — підвищеним голосом сказала медсестра.

Один із сек’юріті не став чекати – різким рухом вибив биту з моїх рук і заламав їх за спину.

— Ай! — скрикнула я.

Другий охоронець підняв биту з підлоги, але втрутитися бос не дав. Одним рухом він відштовхнув охоронця, який утримував мене, і той повалився на підлогу. Я миттєво сховалася за спиною начальника.

— Припиніть, ця дівчина прийшла до подруги. Що ви влаштували? — крижаним голосом вимовив він.

Його тон змусив здригнутися навіть мене. Вибратися з кімнати через двері тепер було неможливо, але й втекти у вікно не вийшло.

Архонт повернувся до мене:

— Світлицька, що ти тут робиш і навіщо притягла биту?

— Я… бейсболом займалася… — пробурмотіла я, відчуваючи, як страх стискає горло. Його обличчя стало незворушним, але холодні нотки в голосі все одно насторожували.

— Ми з ними розберемося, а ти поясниш, навіщо тобі зброя і що це за виступи.

— Мля… — прошепотіла я.

Сек’юріті, отримавши кивок від Архонта, повернули йому биту й пішли. Надя, все ще бліда, тільки мовчки кивнула, коли медсестра сказала, що виписка готова.

— Підготую документи, їх можна буде забрати на рецепції, — заявила медсестра й теж вийшла.

Я повернулася до Надії.

— Тримай, це твої речі. Перевдягайся, я зараз повернуся.

Вирвавши биту з рук Макара, я схопила його за рукав і потягла на вихід. За дверима я зустріла його вивчаючий погляд, який поступово спустився з обличчя на фігуру й затримався на вирізі мого топа.

— Вище, Макаре Владиславовичу, — люб’язно посміхнулася я.

— То що, мадемуазель Світлицька, — не відриваючи погляду, продовжив він, — навіщо ви прийшли з битою до пологового відділення? Перелякала медсестру й Надію, та ще й плела щось про бейсбол.

Я зітхнула. Схоже, це буде довга розмова.

— Чому це одразу "плела"? — мимоволі вирвалось. — А от що ви тут робите – це цікавіше питання.

— Як мінімум тому, що ми закінчили конференцію всього кілька годин тому, а ти виглядаєш пом’ятою й невиспаної. На тобі немає спортивної форми, від тебе не пахне ні потом, ні брудом, — спокійно констатував він, явно не плануючи розкривати власні мотиви. — І, зрештою, ти увірвалася до палати з криком і переляканим виразом обличчя. Отож, поясніть тепер мені, мадемуазель Василисо, звідки у вас синець на грудях і навіщо вам бейсбольна бита?

З подивом глянула на себе — справді, синець. Не впевнена, коли саме я його отримала. Проте, згадалося, як зачепилася рукавом за дверцята таксі і влучила битою в себе.

— Мля… — простогнала я, підсвідомо прикушуючи губу.

— Прошу, без лайки, — підняв брову начальник.

— Добре, капець, — підтакнула я, уявляючи, як остаточно грузну в цій ситуації. Витягнула телефон і, прикриваючи ним синець, підійшла до стійки реєстрації. — Доброго дня ще раз. Виписка готова?

— Так, так, — закивала знайома медсестра. — Ви ж опікун? Мадемуазель Світлицька?

— Так, це я.

— Тоді вам потрібно підписати тут і тут, — вона подала мені бланк, де додалися нові сторінки. Я швидко їх проглянула й підписала.

— Де я можу оплатити лікарняні витрати? — повертаючи їй ручку, запитала я.

— Вам не потрібно нічого платити. Молодий чоловік уже все владнав.

— Молодий чоловік? — здивовано перепитала.

— Той, що стоїть позаду вас, — кивнула медсестра.

Я повільно обернулася й зустрілася поглядом із Макаром Владиславовичем. Він дивився на мене з іронічною усмішкою, яка явно натякала: «У тебе залишилися ще питання?»