Глава 10

— Месьє Макаре? — просипіла, розуміючи, що тільки-но накричала на свого боса. Хоча, з іншого боку, він сам винен. Чого дзвонити у мій вихідний?

— Так, і перепрошую, мадемуазель Василисо, за дзвінок у позаурочний час, але ви мені дуже потрібні. Розумієте, — голос начальника звучав ніяково, — перекладач, якого знайшли для пана Ян Дзюня, говорить іншим діалектом.

— Ви жартуєте?

— А схоже? — з того кінця рикнули.

Поматюкавшись німецькою, я перейшла на російську, проклинаючи китайців і різні часові пояси. На мої лайки керівник лише хмикнув. Ой, точно, він також поліглот. Німецьку точно знає, українську — також, якщо ще й російську розуміє — мені можна закопуватися. Хоча до біса, зараз чотири ранку.

— Як так сталося, що перекладач пана Ян Дзюня говорить іншим діалектом? Я розумію, що є різні діалекти, але це ж обговорюють під час прийому на роботу. Як вони взагалі домовились? — вигукую, метушачись по квартирі та намагаючись привести себе у відносний порядок. Телефон лежав на гучному зв’язку.

— Не знаю… Василисо, якщо ви там намагаєтеся впорядкувати себе, то не варто. І я, і мої партнери все розуміють, — промовив він.

Я хрюкнула, підслизнувшись на одязі, що валявся на підлозі.

— Василисо?

Схоже, чоловік почув гуркіт, інакше чого б він так підвищив голос? Але я лише крикнула, що все нормально, поки намагалася натягнути ділові штани поверх коротких шортів. Блузка лягла швидко, і, підключаючись до конференції в Zoom, я зробила подобу зачіски. Хвостик — це ж зачіска, чи не так?

Протягом усієї конференції я намагалася робити дві речі — не помилитися та не заснути. Як виявилося, друге було складніше. Через денні переживання та нічну роботу мені хотілося спати. Раз у раз я перекладала невпопад, кілька разів навіть перейшовши з французької на українську. Не знаю, чому чоловіки були такі терплячі, причому з обох боків. Китайці з усією повагою, месьє Макар — зі своїм колегою з відділу статистики. Усі, окрім китайців, не забували позіхати досхочу, хоч і намагалися це приховати. Навіть шеф раз у раз відхилявся від камери, щоб позіхнути.

Ми закінчили десь під ранок. Під кінець мій язик став заплітатися, а свідомість раз у раз намагалася пірнути у сон. Схоже, Архонтов це помітив, тому став коротким у висловлюваннях і говорив лише чіткими, простими реченнями. Без жартів, мовних заворотів чи фразеологізмів. А може, і сам утомився. Але наприкінці, коли китайці вже відключилися, начальство пообіцяло нам із колегою премії та теж попрощалося.

Я втомлено впала на лежанку прямо в діловому одязі, навіть не роздягаючись. Просто накрилася ковдрою і відключилася.

Будильник спрацював вчасно, але полетів до біса з милим побажанням «щоб ти назавжди заткнувся». Спати мені дали недовго. Мене розбудила чергова медсестра клініки.

— Мадемуазель Василиса Світлицька? — перепитала дівчина. Я промимрила щось схвальне.

— Русява готова до виписки. Ви можете її забирати. Потрібний список ліків вам видадуть на рецепції разом із випискою. Захопіть змінний одяг для вашої подруги.

Подякувавши й попрощавшись, я застогнала. Очі пекли, голова гуділа, а тіло, здавалося, стало кам’яним. Усе єство протестувало проти того, щоб я вставала й кудись їхала. Зовсім не встигла виспатися за ті кілька годин.

Але робити не було чого. Проклинаючи себе й китайців разом, я, замотавшись у ковдру, побрела на кухню, паралельно замовляючи таксі. Одягалася я швидко, як і готувала собі каву в термокухоль. Поки я, на ходу, намагалася запхати в себе пончик і перевірити, чи все вимкнула в будинку, хтось подзвонив у домофон.

Чесно, першим бажанням було послати того, хто там стояв, навіть якщо це Русява. Зла? Ну, буває. Невдоволена? Попрацюйте 48 годин на добу без сну, і я на вас подивлюся.

— Так?

— Доброго ранку, Василисо, — промовив чоловік. Я остовпіла. На екрані домофона з’явився мій колишній начальник.

— Месьє Джером?! — вигукнула, ледве не падаючи в ступор. Вже почала обдумувати, чи дзвонити в поліцію, чи викликати швидку — для нього. Тому що я його вб’ю.

Я втомилася, хочу спати, нормальний сніданок, шоколадку й на ручки, зрештою. А не це все! Чого цей пень приперся зранку? Він що, з глузду з’їхав?

— Васюша, відкрий.

— Вас яким вітром занесло сюди? — навіть не думаючи виконувати його прохання, відповіла я.

— Васю, поговорити хотів, — пробурмотів чоловік. Я не бачила його обличчя, але точно знала, що він нервово тер носком землю. — Я це… вибачитись прийшов. За все. І за вчорашнє, і за роботу у своєму відділі. Я був неправий. Повертайся, га? Потрійний оклад.

Сказати, що я була шокована, — нічого не сказати. Нахабний шеф, якому щойно виповнилося п’ятдесят, вибачався. За весь час роботи він жодного разу не перепрошував. Чесно, я думала, він буквально не вміє цього робити. Але ні, ось стоїть і вибачення просить. Може, я все ще сплю? Такого не може бути в нашій реальності.

А потім до мене дійшло – щось трапилося. Не знаю що саме, але розуміла, що це змусило мого колишнього начальника звернутися до мене. Чи то контракт зірвався, чи компанія без мене прогоріла. Варіантів багато. Просто так Джером не прийшов би.

— Ідіть, — твердо відповіла я, хоча голос прозвучав грубо. — Провалюйте! — твердо вигукнула я, намагаючись придушити тремтіння в голосі.

— Васюша, ну послухай! — Джером уперто продовжував своє. — Повернися, ти мені дуже потрібна, я без тебе пропаду.

Я примружила очі, ледь стримуючи роздратування.

— Мені начхати, йдіть звідси, я флік* зараз викличу!

Він нервово стиснув кулаки, почервонів, і, здавалося, от-от вибухне.

— Та хоча б коханця свого відклич! — раптом зірвався на крик. — Ця падла відкликала інвестиції, які хотів вкласти в мою компанію! Через це інші інвестори теж втекли. Вася, ну не будь ти сволотою — переконай Архонтова змінити своє рішення!

Я застигла на місці, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.