Глава 7

— Ризик минув, але ми протримаємо дівчину до завтра, я хочу поспостерігати за нею. — повідомляє лікар, саме тієї поліклініки, в яку я записувала Надю.

Загроза викидня пройшла, але я дуже злякалася, коли дівчина сповзала по дверцятах, благо крові не було. До лікарні нас проводжав Макар, принагідно дізнаючись, що ж таке трапилося і «Якого хріну взагалі відбувається?». Видихнули ми до слова після слів лікаря, водночас. Не знаю, чому саме начальник видихав, але в мене як камінь з душі впав. Я була винна, загальмувала від переляку, от і… а вона мало не втратила дитину.

—До неї можна? — інстинктивно зробила крок ближче.

— Ні, ми дали їй заспокійливе, зараз вона спить. Чи можемо ми якось зв'язатися з родичами, щоб повідомити їм? Чи є номер телефону? — задумалася, зв'язатися можна через телефон дівчини, думаю знайду контакти родичів. Але не думаю, що вона хотіла б цього, та й навряд чи кузина погодиться приїхати, вона ж її з квартири вигнала надвір.

— Ні. — похитала головою.

— Сирота? — незворушно запитала лікарка, але я лише повторила негативно.

— Ні. Її батьки мешкають в іншій країні.

— Добре, Ви подруга, я правильно розумію? Залишіть свої контактні дані, ми зв'яжемося з вами завтра, щоб Ви могли забрати її. — побачивши мій кивок, продовжує вона, а я раптом замислююся.

— Чи потрібно щось ще?

— Ні, чергова медсестра зателефонує завтра ближче до обіду, можете привезти змінний одяг, а далі вам розкажуть. — я не стала довго тягнути та заповнила бланк, паралельно перевіряючи все. — І тут підпис.

— А підпис навіщо? — підійшов до нас бос, що стояв осторонь.

— Що б було підтвердження, що це писала ... мадмуазель Василь Світлицька. — Вона затрималася, читаючи. Я ж не стала загострювати на цьому увагу, поставила підписи та подякувала.

— Дякую, я піду.

Лікарка не стала мене відмовляти, ну а я, пішла на вихід. Треба їхати в автосервіс, мені потрібно полагодити машину. Хоч я і сказала про суд, але все ж таки судитися не планую. Нічого, мій екс-керівник сплатить собі ремонт сам, у нього там бізнес без мене «процвітає». Але все ж таки за таке приниження, я йому помщуся! Зруйную його компанію до чортової бабусі! Він у мене ще потанцює на лезі банкротства, ох потанцює.

— Василиса, зачекайте, — Архонтов з власною персоною гукнув мене коли я була вже біля машини. — Поговорімо. Я хочу обговорити деякі робочі питання.

Я закотила очі, останнє, що мені хотілося, це їхати кудись із чоловіком і говорити про роботу. У мене болить голова, я втомилася і налякана, та й маю ще справи. Розвернулась, рівно за метр від мене стояв начальник і задумливо так роздивлявся мене.

— Месьє Архонтов, у мене вихідний. — тихо, але різко відповіла я. — Прошу мене зрозуміти, я не хочу витрачати свій перший вихідний на роботу. Усього хорошого.

Не стала більше нічого говорити, сіла в машину і включивши запалювання рушила з місця, проїжджаючи повз директора, побачила на обличчі його задумливість. Але вирішивши не зациклюватися, я поїхала в найближчий до будинку автосервіс, мені потрібно щоб місце було в пішій доступності. Ось же диявол! Облишив машини, я не можу спокійно допомогти з переїздом Наді. Хм... а чи варто взагалі допомагати? Думаю все ж таки буде краще, якщо Русява поїде в Канаду, так буде краще. Вирішено, завтра розповім їй про цю можливість і намагатимусь переконати. Хоч це її вибір, але я спробую йому посприяти.

В автосервісі мені пообіцяли, що мою Хонду відремонтують за три дні, після того, як я запевнила, що доплачу за терміновість. Татовий подарунок, один із найбільш значущих для мене. Після смерті мами, тато почав завалювати мене подарунками та навчанням. Він не міг зрозуміти, чи просто не міг бути поряд, але десятирічній мені потрібний був тато, коли мама так несподівано зникла. Так, саме зникла. Так мені сказали, і я вірила перший рік, все чекала що мама повернеться і ми заживемо по-старому. Але ні, після одного дня як я підслухала про що говорила прислуга в будинку. Вони згадували про похорони мами, говорили як їм мене шкода та перемивали кісточки татові. Олександр Світлицький, відомий архітектор та підприємець, його боялися та поважали всі. Але лише ближнє коло знало, що цей «великий творець», як мама любила називати тата, пристрастився до пляшки.

Я добре пам'ятаю, як не бачачи нічого перед собою прийшла до тата в кабінет, сльози течуть, а очі дивляться вперед, на пляшку в татових руках.

— Мама, померла. — тихо промовила тоді. — Ти мене обдурив.

Після цього пляшка полетіла на стіл, а Алекс підлетів до своєї маленької доньки та почав обіймати. Я ж тоді почала копатися у собі. Думати, що у смерті матері винна сама, що була поганою донькою, і тепер тато через це її не любить. Лише з роками почала розуміти, чому він так віддалився від мене. Я була копією мами, а з роками все більше ставала на неї схожою.

Після того дня «правди», обидва Світлицькі заглибилися в роботу. Батько перестав пити, і з головою пішов у бізнес, приділяючи доньці час лише рано-вранці й пізно ввечері, коли та приходила до нього в кабінет, щоб залізти на коліна і дивитися як тато працює. Свою відсутність він заповнював подарками, що, на його думку, допомагало. Найдорожче з усіх подарунків, це був браслет із трьома медальйонами, на яких було вигравійовано «кохання», «надія», «відданість». Цей браслет ми ходили вибирати разом, що зробило його найбільш особливим у світі. Ну а я ж після зрозуміла, що мені не подобається, коли мене обманюють. А щоб тебе не могли обдурити – треба багато знати. Потім я почала вчитися, прочитала всю домашню бібліотеку і з відзнакою закінчила екстерном школу. Тато протягом цього часу вийшов із «робочого запою» і після того, як зрозумів, що дочка більше не приходить до нього вечорами, почав приходити сам. Став більше приділяти часу та уваги, і зовсім несподівано для себе виявив, що його шістнадцятирічна дочка вже доросла людина. Сама ж я вважала, що подорослішала того дня, коли дізналася про обман, коли надії на повернення мами розчинилися у вирі болю й туги.