Епілог. Новий світанок

Судова зала була прохолодною й величною. Дерев’яні лави, високі вікна, світло, що пробивалося крізь важкі штори, і погляди людей, які чекали вироку. Анна сиділа поруч із адвокатом, стискаючи долоню Максима під столом. Його присутність давала їй відчуття сили.

Вона пройшла довгий шлях від тієї ночі, коли вперше почула своє ім’я у чужому шепоті. Тоді їй здавалося, що світ руйнується, а тепер — що вона стоїть на його вершині.

Ігор сидів за кілька метрів від неї, у кайданках. Його обличчя було спокійним, майже байдужим, але очі палали. Він і зараз намагався контролювати ситуацію. Коли їхні погляди зустрілися, Анна не відвернулася. Вона вперше подивилася на нього без страху.

Суддя зачитував вирок. Слова лунали сухо й чітко: шахрайство, спроба викрадення, погрози, організація злочинної змови. Покарання — реальне ув’язнення.

Ігор лише злегка всміхнувся, ніби знав, що це ще не кінець. Але для Анни це вже не мало значення. Вона більше не була заручницею його ігор.

Після засідання журналісти накинулися з питаннями. Анна зупинилася, вдихнула й сказала лише кілька слів:
— Це був бій за правду. І я його виграла не сама. Дякую тим, хто був поруч.

Її голос був твердим, і в ньому звучала нова впевненість.

Максим обійняв її за плечі, вивів із зали. Коли двері за ними зачинилися, шум стих, і залишився тільки тихий подих свободи.

Вони повернулися в квартиру Коваля — тепер вона належала Анні офіційно. Але вона вже знала: стіни — лише стіни, справжній дім там, де є ті, кого любиш.

Того вечора вони сиділи на балконі, дивилися на вечірнє місто. Максим мовчав, просто тримав її руку.

Анна вдивлялася у далечінь і тихо сказала:
— Знаєш, я ніколи не думала, що зможу витримати все це. Іноді здається, що я жила чиєсь чуже життя.

— Це твоє життя, — відповів Максим. — І ти довела, що можеш боротися за нього.

Вона посміхнулася, поклала голову йому на плече.
— А без тебе я б не витримала.

— Я теж, — сказав він просто.

Він нахилився й поцілував її. Це був поцілунок не з відчаю, а з надії, з тих, що будують майбутнє.

Через кілька тижнів, коли перші бурі стихли, вони знову зайшли на кухню, де колись пекли яблучний пиріг. Анна поставила чайник і, посміхаючись, поклала на стіл маленький конверт.

— Що це? — здивувався Максим.

Вона опустила очі, трохи збентежено.
— Результат. Лікар сказав, що я… — вона зам’ялася й нарешті прошепотіла: — Ми будемо батьками.

Максим завмер. У його очах змішалися подив і щастя. Він підхопив її на руки й розсміявся вперше за довгі місяці — легко, щиро, по-дитячому.

— Тепер у нас є майбутнє, — сказав він, і в його голосі не було сумнівів.

Анна пригорнулася до нього, і сльози текли по щоках. Але це були сльози радості.

У цю мить їй здалося, що нарешті розвиднілося. Що всі тіні, які переслідували її, розчинилися у світлі нового світанку.

І хоча десь там, у темряві, могли залишатися вороги й нерозкриті таємниці, вона більше не боялася. Бо тепер у неї було все, заради чого варто жити: правда, кохання і нове життя, яке вже зароджувалося всередині неї.