Розділ 18. Остання пастка

Ранок почався тихо. Занадто тихо. Анна прокинулася у квартирі Коваля, а Максим уже збирав речі — кілька документів, флешки з даними, які мали стати вирішальними у суді. Вони планували віднести їх адвокату.

— Після сьогоднішнього ми матимемо все, — сказав він. — Їм не буде куди тікати.

Анна кивнула, але всередині щось стискалося. Вона відчувала, що спокій — це лише обман.

Вони виїхали з дому вдень. Вулиця була повна людей, але серед натовпу Анна відчувала погляди. Хтось стежить. Вона озирнулася — чорна машина стояла за два квартали, рухалася синхронно з ними. Максим теж це помітив.

— Тримайся, — прошепотів він і звернув у вузький провулок.

Чорна машина пришвидшилася. І в ту ж мить шлях перегородив інший автомобіль. Двоє чоловіків у чорному вискочили й кинулися до їхньої машини. Все відбулося швидко: двері вирвали, Анну потягнули назовні. Вона закричала, але крик заглушив звук мотора.

Максим кинувся за нею. Його кулак влучив у одного нападника, другий отримав удар ногою, але їх було більше. У сутичці вирішувала не сила, а секунди.

Анна на мить побачила обличчя того, хто стояв осторонь і керував усім. Ігор. Його очі палали холодним тріумфом.
— Досить ігор, Анно. Цього разу ти підпишеш, — кинув він.

Її кинули в машину, двері зачинилися. Максим устиг ухопитися за ручку, але його відштовхнули. Машина рвонула вперед, лишивши його позаду.

Коли Анна отямилася, вони були у старому складі. Сірі стіни, запах бензину і вогкості. Ігор сидів навпроти, тримаючи в руках папку з документами.
— Ти маєш один вибір. Або підписуєш — і живеш. Або… — він кивнув у бік чоловіка з ножем.

Анна стиснула кулаки.
— Ніколи.

Ігор засміявся.
— Ти така сама, як твій батько. Він теж вважав, що може все контролювати. І подивися, де він тепер.

Анна відчула, як серце стискається. Вона хотіла закричати, але двері різко відчинилися. У приміщення увійшла… Оля.

— Олю?! — Анна не вірила своїм очам. — Ти… ти теж у цьому?

Оля виглядала виснаженою, але впевненою. Її погляд ковзнув по Анні, а потім зупинився на Ігореві.
— Ти обіцяв, що це закінчиться швидко, — сказала вона холодно. — Що їй не заподіють шкоди.

Ігор скривився.
— Не заважай. Вона має підписати.

Анна відчула, як земля йде з-під ніг.
— Ти була моєю подругою… Чому?

Оля на мить заплющила очі.
— Ти не розумієш. Усі ці роки я була поруч із тобою, бо мусила. Я… працювала на Коваля. Мала стежити за тобою, щоб нічого не сталося. А коли він помер, Ігор перехопив усі нитки. Я не мала вибору.

Сльози виступили в Анни на очах.
— І ти навіть не сказала?

— Я хотіла вберегти тебе, — голос Олі зламався. — Але тепер… тепер надто пізно.

Ігор гримнув кулаком по столу.
— Досить сентиментів! Підписуй, Анно!

У ту ж мить пролунали постріли. Вікна складу вибухнули від удару. У приміщення увірвалися Максим і люди Сави. Бій був коротким і жорстким. Нападників скрутили, Ігор намагався втекти, але Максим збив його з ніг.

Анна стояла посеред хаосу, тремтячи. Її очі зустрілися з Олиними. Подруга стояла осторонь, руки тремтіли.

— Анно, прости, — прошепотіла вона. — Я не хотіла…

Але Анна відвернулася. У цю мить щось у їхній дружбі остаточно зламалося.

Максим підійшов до неї, обійняв міцно, притиснув до себе.
— Все, ти в безпеці, — прошепотів він. — Це кінець.

Анна схлипнула, але вперше за довгий час відчула: вона не одна.

Коли поліція виводила Ігоря в кайданках, він озирнувся й кинув їй останній погляд.
— Це ще не все, Анно. Пам’ятай: спадок — це не тільки гроші. Це вороги.

Його слова впали, як тінь. Але Анна знала: тепер у неї є сили. Бо поруч був Максим.