Розділ 17. Перепочинок

БВечір у квартирі Коваля був дивно спокійним. Ніхто не телефонував, не стукав у двері, навіть сусіди наче зникли. Лише годинник у вітальні відмірював час рівними ударами.

Анна вперше за довгі дні дозволила собі зняти туфлі й розпустити волосся. Вона сиділа на кухні й різала яблука для пирога — старий рецепт, який пам’ятала ще з дитинства. Максим дивився на неї з усмішкою, що здавалася рідкісною для його серйозного обличчя.

— Ніколи б не подумав, що ти любиш готувати, — сказав він, відпиваючи чай.

Анна всміхнулася.
— Це більше ніж готувати. Це… спосіб нагадати собі, що життя продовжується. Навіть коли здається, що все валиться.

Вона простягнула йому шматочок яблука. Максим взяв його пальцями, затримавши дотик довше, ніж потрібно. Анна відчула, як по тілу пробіг легкий струм.

— Ти справжній дивак, — усміхнулася вона. — Можеш зламати замок за хвилину, але дивишся на яблуко так, наче воно скарб.

— Бо воно й є скарб, — відповів він серйозно. — У світі, де всі рвуть один одному горло, нормальність — найбільша розкіш.

Анна зупинилася, дивлячись йому в очі.
— А ти завжди був таким?

— Ні, — після паузи сказав він. — Раніше вважав, що людина — лише завдання. Що емоції заважають. Але зараз… — він відкинувся на спинку стільця й усміхнувся сумно. — Зараз я розумію, що, може, все життя йшов не туди.

Тиша повисла між ними, але вже не тиснула, а огортала, як теплий плед.

Анна поставила пиріг у духовку й сіла поруч. Вона нахилилася, сперлася головою на його плече. Максим завмер, але не відсунувся. Навпаки — обережно обійняв її.

— Знаєш, — прошепотіла Анна, — якщо завтра знову щось трапиться, я хочу пам’ятати цей момент. Прості яблука, чай і… ми.

— Нічого не трапиться, — відповів він тихо. — Бо я не дозволю.

Вона посміхнулася, закрила очі. У кімнаті пахло яблуками й корицею, і вперше за довгий час у ній не було страху. Лише спокій.

Коли пиріг був готовий, вони сіли за маленький стіл і їли його ложками, сміючись з того, що не дочекалися, поки охолоне. Анна знову виглядала дівчиною, а не загнаною жертвою. А Максим… він вперше відчув, що його серце не лише охороняє, а й живе.

І все ж, десь глибоко в тіні, обоє знали: ця тиша — лише пауза. Попереду ще буде останній бій.