Розділ 16. Тиша після бурі

Квартира Коваля знову стала їхнім прихистком. Але тепер вона здавалася іншою: стіни, що раніше були холодними, набули якогось тепла, ніби ввібрали в себе все пережите. Анна сиділа на дивані, загорнувшись у плед, і мовчала. Її плечі дрібно тремтіли, не від холоду — від напруги, що не відпускала навіть після того, як небезпека начебто минула.

Максим ходив кімнатою, не знаходячи собі місця. Він міг витримати удари, міг підставити себе під кулі — але не міг спокійно дивитися, як вона ледь тримається. Він сів поруч, узяв її холодні пальці у свої.
— Ти жива, — сказав тихо. — Це головне.

Анна підняла на нього очі, повні блиску й болю.
— А якби ні? Що тоді?

— Тоді... — він запнувся, не знайшовши правильних слів. І раптом відчув, що не може більше ховатися за короткими відповідями. — Тоді я б не пробачив собі ніколи. Бо для мене ти не просто частина завдання, Анно. Ти...

Він замовк, але вона вже зрозуміла. Її губи здригнулися у слабкій посмішці, а сльоза покотилася щокою.
— Ти говориш так, ніби я тобі справді важлива.

— Ти й справді важлива, — відповів він твердо. — Більше, ніж ти можеш уявити.

Між ними зависла тиша. Не холодна — тепла, як подих перед першим поцілунком. Анна нерішуче нахилилася ближче, і їхні губи зустрілися. Поцілунок був несміливим, сповненим страху й водночас полегшення. У цю мить не існувало ні Ігоря, ні змови, ні небезпеки — лише вони двоє, живі, поруч, з серцями, що билися в одному ритмі.

Він торкнувся її обличчя, витер сльозу.
— Обіцяю: більше ніхто не зможе тебе скривдити.

Анна поклала голову йому на плече.
— Ти вже зробив більше, ніж хтось колись робив для мене. Але знаєш... мені все одно страшно.

— Це нормально, — сказав він м’яко. — Страшно — значить, є що втрачати. А ми цього не допустимо.

Вони сиділи так довго, поки ніч не почала хилитися до ранку. І коли вікно трохи посвітліло, Максим знову став серйозним.
— Є ще одна річ. Ми маємо рухатися далі. Сьогодні адвокат подає заяву. Поліція вже затримала двох із тих, хто був у мінівені. У нас є свідчення, документи і... ім’я.

Анна здригнулася.
— Ігор?

Максим кивнув.
— Так. Його роль у цій історії стає все очевиднішою. Але, Анно... цього мало. Нам потрібно зробити так, щоб закон сказав своє слово.

— А якщо він знайде спосіб уникнути? — вона стиснула плед, ніби боялася, що реальність розсиплеться.

— Тоді ми знайдемо ще один доказ, ще один слід, — твердо відповів Максим. — І ми це зробимо разом.

Опівдні вони зустрілися з адвокатом у його кабінеті. Чорні папки на столі, стоси документів, печатки й підписи — усе це виглядало буденно, але для Анни це була справжня війна на іншому фронті.

Адвокат розклав папери перед ними.
— Заява вже подана. Ми маємо ухвалу суду на збереження даних. Провайдер і компанія не зможуть очистити логи — усе під контролем. Крім того, підозрювані будуть допитані найближчим часом.

Анна уважно слухала, але серце її билося швидше від кожного слова.
— То тепер це офіційно?

— Так, — кивнув адвокат. — Це більше не просто чутки чи здогадки. Це кримінальна справа. І ви, Анно, офіційно заявниця. Ваш голос буде ключовим.

Вона відчула, як всередині щось перевертається. Її життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

Максим поклав руку на її плече.
— Я буду поруч на кожному кроці.

Адвокат додав:
— Але пам’ятайте: саме зараз вони найбільш небезпечні. Коли вони зрозуміють, що ми вдарили юридично, вони спробують діяти ще раз.

Анна зустріла погляд Максима й тихо сказала:
— Я більше не тікаю. Якщо це кінець гри — то я готова зустріти його.

Він стиснув її руку.
— Ні, Анно. Це не кінець. Це початок твоєї свободи.

Коли вони виходили з офісу адвоката, Анна вдихнула повітря на повні груди. Воно було свіже, хоч і холодне. І вперше за довгий час вона відчула: попереду може бути не тільки страх, а й життя.

Але десь у глибині вона знала: боротьба ще не закінчилася. Ігор не здасться без останнього удару. І цей удар міг виявитися найнебезпечнішим.