Розділ 15. Останній хід

Вона погодилася піти сама. Це було її рішення — необережне й мужнє водночас. Я бачив, як у її очах боролися рішучість і страх; бачив, як вона намагається бути сильнішою за сумніви. Ми домовилися: зустріч у нотаріуса — це повинна бути коротка формальність, юрист, якого знайшов наш адвокат, і документ, який мали підписати в закритому кабінеті. Це звучало логічно — і саме тому виглядало як пастка.

Ми підготувалися. Двоє людей Сави мали сидіти у кав’ярні навпроти; Андрюха проклав «тиху» трасу через її телефон, щоб я бачив місце в реальному часі; Катерина залишилася в резерві з копіями й печатками. Я дав їй ключі від квартири Коваля, коли сказала: «Якщо щось — дзвони». Вона посміхнулася скоса й пішла.

Я залишився напружено слухати кожен її крок у голові, поки Андрюха вмикав GPS і налаштовував стрічку трекера. «Якщо її почнуть рухати понад десять метрів у хвилину — сигнал», — прошепотів він. Я знав: це мало бути простою формальністю. І водночас — я готувався до гіршого.

Нотаріус розташовувався у вузькій вулиці неподалік центру. Анна зайшла першою, тримаючи в руках сумку зі своїми документами. Вона відчувала під собою крихкість світу: кожне дзвінке «тут» — і вже все може бути не так. Я сидів у машині за квартал звідси, дивився на екран у телефоні й рахував секунди.

Через десять хвилин телефон з її трекера показав: вона вийшла. Вона мала йти до кафе — аби зустрітися з «медіатором», людиною, що мала підтвердити підписи й віддати оригінали. Це був легітимний хід: нотаріус, медіатор, кав’ярня. Люди, які звикли до порядку, рідко підозрюють хитрість.

Вона сіла за столик, і чекала. Я почув у вусі Андрюхин голос: «У нас є підозра, що підрядник перенаправив дзвінок». Екран показав, що поруч з кафе знаходиться чорний мінівен — там, де не мало бути жодних машин. «Година», — подумав я і відчув, як напруга піднімається.

Під’їхали двоє осіб. Вони здалися відвідувачами. Один — з вдаваною чемністю — запропонував Анні допомогу з папками. Інший — стрункий, діяв швидко: рука, піднесена до її плеча, і рух нагору — перехоплення. У момент, коли Анна відчула доторк чужої долоні, її тіло напружилося. Вона спробувала відійти, але інша рука закрила їй рот, і усе завирувало в долю секунди.

— Тихо, — прошепотіли їй в обличчя. — Ми все зробимо тихо. Підпишеш — і поїдеш. Не підпишеш — буде гірше.

Я побачив по екрану, як її координати почали змінюватися — відстань іде, машина рушає. Той самий сигнал, який я найбільше боявся. Андрюха здав вуха: «Вони рухаються в південному напрямку, швидкість 35 км/год. Далі — промислова зона». У машині мені хотілося кричати, але я тримався холодним. Савині люди вирушили слідом.

Перегони — не кіно, але в них є свої миті чистої жорстокості. Я вдався до ризику: виключив усі чергові перевірки в системі, віддав людям сигнал «активувати». Машина підрізала мінівен коло індустріального парку, і коли двері фургона відчинилися — там на нас чекали три людини. Один із них був знайомий — охоронець із списку, що зрадив. Серце стиснулося. Зрадник.

Я вибіг із машини, і в ту ж секунду двобій став брудним. Мої люди кинулися в бій; Савина рука — мов кувалда. Крики, стук металу, запах бензину і перегрітих шин — усе злилося в одну мить. Я дістався до мінівена й побачив, як ті, хто тримав Анну, намагаються впхнути її в середину. Вона вирвалася і кинулась до машини. Її очі шукали мене й знайшли. Вона побігла, не дивлячись назад.

— Відпусти її! — закричав я.

Один з нападників вхопився за ніж і кинувся; у руці Сави — перехопив удар. Вона зламала руку злочинцю, і той упав на асфальт зі звуком, немов зламаний механізм. Інші — тяглися назад. За півхвилини наші люди тримали зброю — не для вбивства, для задушливого контролю.

Після того, як все вляглося, Анна сідала на бордюр й жадібно дихала. Вона була в сльозах, але головним було те, що вона була жива. Я підійшов, схилився, і ми дивилися один на одного у мовчані, ніби ділилися вибаченням одночасно.

— Чому вони так хотіли це зробити? — прошепотіла вона, коли отямилася.

— Бо ти — ключ, — відповів я просто. — І вони бояться втратити шанс. Але тепер у нас — свідок. Один з них мав при собі документи: контакти, підписки, ім’я того, хто координував. Сава вже почав допит. Людина говорить, що отримувала накази від Ігоря.

Анна стискала руки. Її губи побіліли. Я знав, що вона в цьому моменті стоїть на краю — між правдою і руйнацією. Але також знав: у руці Сави — докази, що можна подати у суд. Це не останній наш хід, але це — прорив.

Ми доправили Анну до квартири Коваля, куди прибула Катерина з копіями, адвокат уже чекав. Поліція прибула за нашою заявою: з ухвалою і першими доказами від Сави. Андрюха передав дампи з мінівена, де виявилися сліди зв’язків із тим самим проксі та “третім оком”. Сторінка до сторінки складала картину: справа більше не була чуткою — вона стала кримінальною операцією.

Оля дзвонила того вечора. Її голос звучав так само, як і раніше — м’яко, стурбовано. Я почув її слова, і в них не було звинувачень, лише тривога. Анна мовчала. Вона знала, що довіри не може бути ні до кого. Олі ніхто не довіряв.

Коли я сидів осторонь, дивлячись, як адвокат складає заяву, я відчув, що гра перейшла на іншу стадію. Вони зробили хід — отримали від нас відповідь. Але гра не закінчена. Ігор — якщо він дійсно стоїть за цим — пішов далеко. Ми мали факти, ми мали свідка, і в нас була вона — людина, заради якої все почалося.