Розділ 14. Нитки сходяться

Анна довго сиділа біля вікна квартири, дивлячись на вогні міста. Вони здавалися їй холодними зорями, які сяють, але не гріють. Вона стискала у руках аркуш — той самий лист від батька, що знайшли в архівах. Слова були простими, навіть незграбними, але від них пекло в грудях.

«Я прагнув захистити тебе всім, чим міг...»

Вона перечитувала рядок знову і знову, ніби намагалася знайти приховану відповідь. Але відповідей не було. Тільки запитання: чому він мовчав стільки років? Чому залишив їй цей тягар? І головне — чому саме тепер правда вирвалася на світ?

Максим зайшов тихо, тримаючи в руках теку з новими звітами від Андрюхи та Катерини. Він бачив її очі й одразу зрозумів — ніч не принесе їй спокою.

— Вони знайшли ще одну зачіпку, — сказав він. — Контракт із підрядником містив підпис... дуже схожий на Ігорів. Катерина перевірила — він був оформлений неофіційно, поза основним реєстром.

Анна здригнулася.
— Тобто це справді він?

— Це ще не прямий доказ, але... так, ланцюг сходиться на ньому, — відповів Максим. — І не лише на ньому. У нас є свідчення, що в охороні теж хтось «допомагав».

Вона відвернулася до вікна.
— А Оля?

Максим замовк. Він не хотів говорити, поки не матиме твердих фактів. Він знав: будь-яке необережне слово може зруйнувати довіру між ними.
— Ми стежимо. Але поки що вона залишається... тінню.

Анна закусила губу, щоб не розплакатися. Тінь... а колись — найсвітліша людина поруч.

Наступного дня  відбулася зустріч з адвокатом. Його кабінет був захаращений паперами, але серед хаосу він рухався точно, як шахіст, що бачить наперед десять ходів.

— У вас достатньо, щоб почати процес, — сказав він, гортаючи документи. — Але готуйтеся: відповіді будуть жорсткі. Вони не зупиняться на звичайних паперах. Якщо вже був один напад — буде й другий.

Макс кивнув. Це підтверджувало його думки. Ворог не здасться, поки не спробує розв'язати питання силою.

Анна мовчала. Вона слухала, але її думки були далеко. Коли виходили з кабінету, вона зупинилася й раптом сказала:
— Знаєш, Максиме, іноді я думаю, що, може, краще було б... просто відмовитися від цієї спадщини.

Я різко зупинився.
— І віддати їм те, заради чого вони готові тебе знищити? Ти думаєш, вони зупиняться?

Вона подивилася на мене широко розкритими очима.
— А може, саме цього вони й хочуть — щоб я боролася? Щоб я витратила всі сили?

Максим ступив ближче, взяв її за плечі.
— Послухай. Це не про спадок. Це про тебе. Про твоє життя. Сергій хотів, щоб ти жила. І я хочу того самого.

Анна затремтіла, але не відвела погляду. Між нами зависла тиша, повна не сказаних слів. Він відчував, як у середині борються два обов’язки: холодна логіка і щось тепліше, сильніше — те, що він не мав права називати.

Увечері Катерина принесла новину:
— Вони рухаються. Ми перехопили листування між підрядником і невідомим контактом. Зустріч призначена на завтра.

Максим зрозумів: це буде їхня наступна спроба. І цього разу вони не припустяться помилки.

Анна сиділа поруч, стискаючи лист від батька, як талісман. І він присягнувся собі: що б вони не планували — цього разу ми будемо готові.

Але глибоко в серці Максим знав: будь-який план може зламатися там, де починається людська слабкість. І ворог чудово це розуміє.