Розділ 11. Ставка на тінь

Коли я прогулювався коридорами «Коваль Груп» у перші тижні, то не шукав друзів. Я шукав людей — тих, хто розуміє правила цієї гри. Правила тут прості: влада, гроші, страх. І ще — старі зв’язки, які не брехали навіть тоді, коли змінювалися прізвища на вхідних дверях.

Моє завдання від початку не було про звіти. Воно було про неї — про Анну. Це доручення Сергія Коваля я прийняв не для кар’єри, а тому, що він просив. Люди просять по-різному: одні — словом, інші — листом. Сергій просив очима людини, яка знала, що робить помилки, і хотіла хоч на хвилину все виправити. Він дав мені ресурси: ключі, інформацію, імена тих, хто залишився вірним його ідеї — не бізнесу, а принципу. Ось до кого я йшов.

Вони збиралися у старому барі на окраїні — антикварні стільці, запах тютюну, лампа зі зламаним абажуром. Колишні «люди Коваля» — не ті, що брали участь у презентаціях і підіймали келихи на банкетах, а ті, хто брав участь у розборках  і вночі відкривав сейфи. Їхні руки знали пахли порохом та страхом. Вони були обережні, як мисливські собаки, і віддані тим, хто витримав випробування часом.

Перший, кого я побачив, — Сава. Колишній шофер і водночас людина, яка вміла знайти потрібний під’їзд, навіть якщо він вже забудований і схований. Він сховав усмішку за сивою бородою, але очі блищали. Поруч — Лесь, механік; іще трохи далі — Катерина, яка колись займалася архівами: старі досьє, контракти, печатки. Її руки пахли папером і секретами.

— Максим, — привітав мене Сава, голос у нього був рівний, як завжди. — Ти не схожий на тих, що приходять просити грошей. Ти маєш інший вигляд.

— Я прийшов по допомогу, — відповів я коротко. — Це не про гроші. Це про дівчину. Про те, щоб вона жила.

Сава подивився мені прямо в очі — і я зрозумів, що це працює. Вони знали, як відрізнити мету від вигоди. Коваль для них був не лише клієнтом; він був тим, хто давав правила для гри, і вони ще не викинули цих правил.

— Ти знаєш, що просиш, — сказав Лесь. — Якщо ми підемо, то підемо серйозно. Хочеш, щоб ми просто підвалили і відбили кілька людей? Чи щоб усе робилося тихо, без слідів?

— Мені потрібен прихисток, — відповів я. — І технічна робота: логіни та паролі, дзвінки, сліди IP. Потрібні люди, які зможуть відновити ланцюжок, знайти, звідки йшли входи в пошту. Одночасно — треба, щоб вона була недоступна й під надійним захистом.

Катерина підняла брову: — Технічна робота — це інша історія. Ми не програмісти. Але у нас є зв’язки. Є хлопець, що колись працював у службі безпеки Коваля. Він може підняти архіви. Є ще Андрюха — він знає, як вивести номер із черги й сховати сліди дзвінків.

Я розповів по пунктах: квартира — моя тимчасова база, люди, яких знаю, привезуть усе необхідне; треба змінити маршрути Анни, підготувати кілька фіктивних місць перебування, знайти надійного адвоката, який не належить до впливового кола, і знайти технічний слід, що веде до підробок.

— А у нас є ще один нюанс, — додав Сава, коли я закінчив. — У тебе є іще щось? Люди інколи приходять із планом, а на ділі їм бракує грошей або мотивації. Ми не робимо роботу задарма.

Я мовчав, бо у мене є ще інший ресурс — обіцянка Сергія, яку я прийняв. Це не були лише гроші. Це була відповідальність. І я сказав це так:

— Вони отримають не лише оплату. Вони отримають останній дарунок від Сергія. 

Катерина кивнула. — Добре. Але є ще одна річ, Максим. У нас не всі чисті. Є одна людина, що минулого року перейшла на інший бік — і її дії можуть стати дуже болючими. Ми можемо працювати лише якщо розуміємо ризики.

Я відчував, як у грудях підіймається холод. Я знав, про кого вони кажуть — про тих, хто колись сидів поруч із нами на нарадах, а потім зник, змінивши картину. Вірність у світі Коваля — рідкість. Тому ми мусимо врахувати можливу зраду.

— Говори про неї, — попросив я.

Сава назвав ім’я, коротко і без емоцій. Я записав — і не здивувався: голосно, але очікувано. Людина, що колись мала доступ до фізичних сейфів і цифрових ключів, тепер працювала на більш вигідні пропозиції. Така зрада — не заради пари сотень тисяч, вона заради безпеки й перспективи.

— Тоді умова проста: ми працюємо непомітно, — підсумував Лесь. — Ніяких великих рухів. Ніяких телефонних дзвінків з робочих апаратів. І головне: тримати Анну поза зоною видимості.

Я кивнув. Потрібно було діяти швидко й акуратно. Наш перший крок — відновлення логінів і перегляд телефонних мереж компанії. Другий — забезпечити, щоб Анна була в місці, яке не викличе підозр; третій — знайти адвоката, який надасть тимчасовий притулок у юридичній оболонці (папери, що «перекриють» можливість швидкого тиску).

— А як щодо Олі? — тихо спитала Катерина. — Ми не можемо її одразу викреслити. Якщо вона дійсно — то вона працює під прикриттям. Якщо ні — то ображена подруга. У будь-якому разі, її слід фіксувати.

Я віддав наказ: прослідкувати дії Олі за  останні два тижні. Це було болісно, бо Анна довіряла їй. Але у війні довіра часто стає розкішшю, яку не дозволяють собі.

— Добре, — сказав Сава. — Ми почнемо з малого. Першого ж вечора ти отримаєш новий контакт — Андрюху. Він може зняти дзвінки з історії. А Катерина подивиться архіви. Ми будемо діяти по-тихому.

Коли я виходив із бару, ніч вже вкривала місто ковдрою. У кишені — нові номери, у голові — план, у серці — думка: якщо хтось зрадить нас із середини — це може стати останнім ударом. Але я не мав права відступати. Занадто багато було поставлено на карту.

Повертаючись до квартири Коваля, я думав про Анну. Вона ще не знала всіх деталей. Її довіра — крихка, але вже зароджувалась. Я мав стати тим, хто не дозволить їй зломитися. І навіть більше — тим, хто, можливо, заслуговує на її уважний погляд.

План був у дії. Люди говорили, контракт укладено словом і поглядом. І я знав: наступні дні визначать, чи вистачить нам майстерності зробити те, що було задумано без зайвого шуму — ніхто не повинен був дізнатися перш ніж ми вистрелимо. Але коли справа доходила до тиску на людські серця, то правильність рішення вимірювалася не стільки точністю, скільки вірністю тим, кого ми обрали поруч.