Розділ 10. Прихисток у тіні

Максим завів Анну у ліфт, притиснувши її до себе так, ніби хотів уберегти від усього світу. Він не говорив нічого зайвого — очі й рухи були зрозумілі без слів: швидко, обережно, без зайвих зупинок.

Вони вийшли на п’ятнадцятому поверсі, у коридорі було тихо, лише далеко долинав гомін міста. Двері, до яких підійшов Максим, відкрилися під його ключем — простий рух, але значив більше, ніж слова: квартира зарезервована. Тут, всередині, було мало меблів і ніяких слідів недавнього життя — саме те, що треба для тимчасового прихистку. Квартира належала Ковалю: одна з тих, про які говорили, але які рідко відвідували.

— Тут буде краще, — прошепотів Максим, відводячи Анну до вікна. — Ніхто не шукатиме тебе тут. Це — його адреса, але давно залишена. Ті, хто хотів би її перевірити, були б неуважні саме тут.

Анна повільно встала, опираючись на великий диван. Її серце все ще калатало з перебігів минулої ночі, але в цій квартирі був інший запах — ніби старих шкіряних крісел і паперу, які несли в собі порядок і контроль. Тут було безпечніше, ніж у звичайному готелі.

— Чому ти це маєш? — тихо запитала вона. — Чому у тебе ключ?

Максим сів навпроти, руки схрещені на колінах, і дивився прямо в її очі.

— Твій батько залишив на мене не лише прохання, а й ресурси, — відповів він. — Коли я погодився на завдання, у мене було більше, ніж просто доступ. У мене були контакти — люди, які колись працювали з ним довго і які можуть допомогти. Цю квартиру я тримав «на підстраховку» для критичних випадків.

Анна відчула, як у грудях щось тремтить: не стільки від холоду, скільки від невідомого. Слово «батько» тепер звучало зовсім інакше — і люди навколо нього виявлялися не просто іменами з газет.

— Тобі можна вірити? — спитала вона, і в голосі відчувався і виклик, і надія.

Максим на хвилину замовк, а потім відповів просто й без пафосу:
— Я не просто виконував наказ. Я бачив тебе з першого дня, коли прийшов у відділ. Те, що почалося як завдання, стало відповідальністю. І більше — почуттям. Ти мені подобаєшся, Анно. І я не відступлю.

В її очах з’явилася крихка посмішка. Це було відверто й несподівано — і втішало, і лякало. Світ навколо ще не став менш загрозливим, але тут, у цій чужій, але тепер їхній прихисток, їй здавалося, що поруч хоча б одна людина тримає під контролем ситуацію.

Вони розклали на столі документи, які взяли з собою: копії, що виглядали як докази, листи, виписки. Максим почав коротко, без занадто великих емоцій, пояснювати план.

— Перш за все — фізичний захист, — говорив він, проводячи пальцем по аркушах. — Я зв’яжусь із трьома людьми, яких Коваль довіряв найбільше. Вони — не офіційні охоронці, вони — ті, хто знає, як діяти швидко і непомітно. Друге — технічна робота. Хтось має пройти по логінах пошти, відновити видалені записи, перевірити IP-адреси. Третє — юридична лінія: треба знайти адвоката, який не належить до тих, хто вже зацікавлений у спадку.

Анна слухала, іноді перериваючи питаннями, але загалом дозволяла вести. У голосі Максима була дисципліна, яку вона раніше не читала в ньому: завжди делікатна, але зараз — рішуча.

— А Оля? — голос трохи тремтів. — Я не хочу робити з неї ворога без доказів, але вона була поруч у найважливіші моменти. Мені важко приймати, що вона може... — слова обірвалися.

— Ти права, — відповів він. — Олю поки що не відкриваємо і не закриваємо. Вона залишається в полі підозри, але ми не спішимо з вироками. Спочатку — факти. Якщо вона винна — покажемо червону лінію доказів. Якщо ні — вона знову стане тією дружиною, яку ти знала.

Вони говорили довго, розкладаючи кроки й можливі сценарії. Потім обговорили практичні речі: хто може прийти під приводом «переглянути документи», хто має фальшиве посвідчення, хто може підкинути інформацію у потрібний канал. Максим називав імена тих людей, але кожне ім’я було супроводжено короткою інструкцією: «тільки у разі потреби», «не телефонувати з робочого номера», «години контакту — ночі».

— Ти дійсно впевнений, що вони прийдуть? — запитала Анна в якийсь момент.

— Я знаю тих, кого запрошую, — відповів він. — Багато з них колись працювали з твоїм батьком. Вони мають власну гордість і свій кодекс. Вони не бігають за грошима, коли йдеться про справу, яку колись вважали особистою. Але працювати з ними треба акуратно: вони не люблять показних рішень і не стануть у центрі уваги.

Коли план набрав чіткості, обидва на мить замовкли. Здалеку чути були сирени — місто жило своїм життям, не знаючи про ту внутрішню бурю, яка точилася в одній зі скляних квартир. Поза вікном міг би пройти хтось з Ігоревих людей і не звернути уваги; але тут, в оселі Коваля, панувала тиша, що приховувала їх від сторонніх вух.

— Ми ще не знаємо, — прошептала Анна, — чи це буде досить. Схоже, що у них є ресурси, яких ми не бачимо.

— Ми нічого не знаємо, — погодився Максим. — Але у нас є час на підготовку. І ми маємо один головний козир — ти не одна. Твій батько передав завдання, і частина його оточення все ще вірна йому. Це наш шанс.

Вони сиділи поруч у тиші, не торкаючись одне одного зайвий раз, але відчуваючи близькість. Анна відчувала, що вперше за довгий час її рішення не базуються лише на страху. Було й інше — гнів, готовність боротися, і, що важливіше, людина поруч, котра не відступить.