Розділ 9. Втеча

Максим різко потягнув Анну на ноги. Її руки ще тремтіли після вузлів, і вона ледь стояла, але очі вже світилися рішучістю.

— Тримайся поруч, — наказав він тихо. — Ми не маємо права на помилку.

Він обережно відчинив двері й виглянув у коридор. Світло миготіло, а десь унизу чулися кроки. Анна затримала подих.

— Там охорона, — прошепотіла вона, стискаючи його руку.

— Знаю. Але ми підемо іншим шляхом, — відповів Максим.

Вони рушили коридором, намагаючись рухатися безшумно. Анна відчувала, як серце стукає у вухах. Кожен скрип підлоги здавався вибухом.

Позаду пролунали голоси.

— Перевірте всі кімнати! Вона не могла зникнути! — гримнув Ігор.

Анна здригнулася. Максим стиснув її руку сильніше.
— Швидше.

Вони звернули у вузький коридор, де пахло вогкістю та пилом. Стіни були обдерті, лампи миготіли. Анна відчувала, що ноги стають ватяними, але не дозволяла собі зупинитися.

Вони добігли до старих металевих дверей. Максим різко смикнув ручку — замкнено.

— Чорт… — прошепотів він.

З іншого боку почувся гуркіт кроків. Вони наближалися.

— Що тепер? — Анна дивилася на нього широко розкритими очима.

Максим витягнув із кишені невеликий ніж, швидко вставив його в замкову щілину. Анна затамувала подих. Невже він і з цим упорається?

За кілька секунд замок клацнув. Максим відчинив двері, і вони вибігли назовні.

Їх зустрів запах холодного нічного повітря. Вони опинилися на старому складі біля промзони. Вулиця була майже порожня, лише кілька ліхтарів кидали тьмяні відблиски.

— Сюди! — Максим потягнув Анну в бік тіні.

Але не встигли вони сховатися, як із боку головного входу вилетіло двоє чоловіків у темному.

— Там вони! — пролунав крик.

Анна відчула, як серце вистрибує з грудей. Максим різко відштовхнув її за металеву балку.
— Ховайся й не рухайся!

Він кинувся вперед, перехоплюючи удар одного з нападників. У темряві лунали глухі удари, брязкіт металу, важке дихання. Анна дивилася, не в змозі відвести погляд. Він рухався швидко, рішуче, мовчки. У його очах не було страху — лише рішучість.

Другий чоловік обійшов Максим і схопив Анну за руку. Вона скрикнула.

— Підписуй — і будеш жити! — гаркнув він, намагаючись потягнути її назад до складу.

— Ніколи! — крикнула Анна, з усіх сил вдаривши його ліктем у груди. Той захитався, і в ту ж мить Максим рвонув його убік.

— Біжи! — крикнув він.

Анна кинулася вперед, навіть не думаючи, куди. Ноги самі несли її по темній вулиці. Позаду лунали удари, потім крик і гуркіт металу. За кілька секунд Максим наздогнав її.

— Сюди! — він схопив її за руку й потягнув у бік темного провулка.

Вони бігли довго, зупинилися лише тоді, коли шум погоні стих. Анна опустилася на землю, важко дихаючи. Серце калатало так сильно, що вона боялася — зомліє.

Максим став поруч, тримаючи руку на її плечі.
— Ти впоралася, — сказав він.

Анна глянула на нього, не вірячи у власні вуха.
— Я? Якби не ти, мене б уже не було.

Він усміхнувся втомлено, але тепло.
— Ти сильніша, ніж думаєш.

Вона відчула, як щось змінюється всередині. Страх ще не відступив, але поруч із ним з’явилася інша сила. Надія. І щось більше, що вона не наважувалася назвати.

Вона вдячно стиснула його руку.
— Дякую.

Максим нахилився ближче, його голос став тихим, майже пошепки.
— Я ж казав: я не дозволю їм тебе забрати. Ніколи.

Анна завмерла, відчуваючи, як їхні погляди зустрілися. На мить увесь світ зник: був лише він, його очі і його рука, яка тримала її так міцно, наче відпустити — означало втратити назавжди.