Розділ 8. Його місія

Максим ішов темним коридором підземного приміщення, стискаючи кулаки. Серце билося швидко, але рухи були чіткі й упевнені. Він чекав цього моменту вже давно — відтоді, як прийшов у компанію «Коваль Груп» під виглядом нового співробітника.

Захистити Анну. Це було останнє прохання Сергія Коваля.

Максим добре пам’ятав той вечір, коли все почалося. Його викликали до великого кабінету, де старий бізнесмен сидів у напівтемряві. Він уже тоді виглядав виснаженим, але очі світилися рішучістю.

— У мене є донька, — сказав Коваль, і в його голосі вперше прозвучала вразливість. — Вона не знає, хто я. Я зберігав цю таємницю, щоб уберегти її. Але мої вороги рано чи пізно знайдуть її. І тоді їй потрібен буде хтось поруч.

Максим не вагався. Він погодився, навіть не знаючи імені. Лише одне він розумів: це завдання — не просто робота. Це відповідальність за чуже життя.

І тепер він бачив її перед собою. Анна — зв’язана, бліда, але сильна. У її очах було більше відваги, ніж у багатьох чоловіків, з якими він працював.

— Анно, — він нахилився ближче, торкаючись її плеча. — Я тут, щоб забрати тебе звідси.

Вона дивилася на нього з недовірою.
— Чому ти завжди поруч? Чому ти все знаєш?

Максим вдихнув глибше.
— Бо це моє завдання. Твій батько… він попросив мене захистити тебе. Це було його останнє доручення.

Анна різко відвернулася, в очах блиснули сльози.
— Батько? — вона ледь чутно прошепотіла. — Він же винен у смерті мами…

— Я не знаю всієї правди, — Максим відповідав чесно. — Але я знаю одне: він хотів, щоб ти жила. Щоб ти мала шанс на життя без страху.

Вона мовчала. Її серце билося швидко, а в голові лунали слова тітки, документи, Ігор, Оля… все перемішалося в єдиний хаос.

Максим торкнувся її руки, обережно, ніби боявся злякати.
— Ти для мене не просто завдання. Від першої зустрічі я зрозумів, що ти інша. Сильна. Чесна. І… ти мені подобаєшся.

Анна підняла на нього очі. У них ще світився страх, але тепер з’явилася й іскра надії.

— Ти справді хочеш допомогти? — тихо спитала вона.

— Я не просто хочу, — твердо відповів він. — Я не дозволю їм забрати тебе. Ніколи.

Десь у коридорі знову грюкнули двері. Час спливав. Максим швидко перерізав мотузку на її зап’ястях.

— Ми виберемося звідси, — пообіцяв він. — А далі… далі все буде по-іншому.

Анна відчула тепло його руки й уперше за довгий час повірила: можливо, вихід таки є.