Розділ 7. Викрадення

Анна йшла до машини, стискаючи в руках сумку так, ніби це був єдиний захист. День видався нестерпно довгим: Ігор тиснув документами, Оля знову натякала, що краще «залишити все в минулому», а Максим раптово зник з офісу, і це дивно тривожило.

Вулиця вже потонула в сутінках. Осіннє повітря було важке, пахло мокрим листям і бензином. Анна натиснула кнопку сигналізації й почула короткий звуковий сигнал своєї машини. Вона швидко пішла до авто, озираючись на кожен шурхіт.

Тільки б доїхати додому. Тільки б дістатися без пригод.

Вона відкрила дверцята, сіла всередину й одразу відчула: щось не так. На сидінні лежав складений аркуш. Анна розгорнула його тремтячими руками.

«Ми попереджали. Наступного разу буде пізно».

Вона завмерла, відчуваючи, як серце б’ється в горлі. Раптом поруч грюкнули дверцята. Хтось рвучко відчинив її авто і сів поряд.

— Тихо, — пролунав низький голос. — Інакше пошкодуєш.

Анна хотіла закричати, але сильна рука накрила її рот. У ніс вдарив різкий запах — солодкуватий, неприродний. Вона спробувала вирватися, але сил не вистачало. Свідомість почала плисти.

Останнє, що вона побачила крізь затуманені очі, — чорний фургон, що під’їхав до виїзду зі стоянки.

Вона отямилася в темряві. Свідомість поверталася повільно, мов крізь глибоку воду. Голова боліла, руки були стягнуті мотузкою. Анна спробувала поворухнутися — і почула, як десь поруч клацнув замок.

Приміщення було невелике, вікон не видно, лише тьмяне світло лампи під стелею. Холод бетонної підлоги пробирав крізь тонкі колготки.

Двері скрипнули. Увійшов чоловік у темному піджаку. Його обличчя було приховане тінню, але голос Анна впізнала одразу.

— Ми давали тобі вибір, — Ігор спокійно поставив на стіл перед нею нову теку. — Тепер вибору немає.

Анна відчула, як її тіло скував холод.
— Ви… ви не маєте права! — хрипло промовила вона.

Ігор посміхнувся, нахиляючись ближче.
— Право? Тут усе вирішують не закони, а сила. І ти це зрозумієш.

Він кинув їй на коліна ручку.
— Підписуй. Інакше пошкодуєш.

Анна закусила губу до крові. Вона не могла плакати — сліз не залишилося. У голові звучав голос тітки: «Вони не дозволять тобі жити спокійно. Як не дозволили твоїй матері».

Вона підняла очі на Ігоря.
— Якщо я підпишу… ви мене відпустите?

Його усмішка стала ще холоднішою.
— Подивимося.

У цю мить двері знову відчинилися. У кімнату заглянув інший чоловік.
— Там якийсь шум, — коротко кинув він.

Ігор насупився й різко пішов назовні, залишивши Анну саму.

Анна напружилася, серце гупало так голосно, що вона боялася — його чутно. Мотузка на зап’ястях трохи послабилась. Вона почала терти вузол об металевий край стільця, сподіваючись бодай трохи звільнити руки.

Десь поруч лунав шум. Крики. Глухий удар. Потім ще один.

Анна завмерла. Чи це хтось прийшов їй на допомогу? Чи, навпаки, почалося щось гірше?

Коли двері знову відчинилися, вона затримала подих.

— Анно! — знайомий голос був різкий, напружений, але живий.

Вона не одразу повірила, але перед нею стояв Максим. У його руках був ліхтар, а в очах — рішучість.

— Ми не маємо часу. Ходімо!

Анна ледь стримала крик. Вона не знала, чи можна йому довіряти. Але зараз це був єдиний шанс.

Вона кивнула.