Розділ 6. Пастка замикається

Дні потягнулися, мов у тумані. Анна вже не відчувала часу — лише страх, який оселився всередині й не давав дихати. Кожен новий ранок починався з думки: сьогодні станеться щось погане.

У компанії «Коваль Груп» повітря стало важким. Коридори, які раніше здавалися діловими й спокійними, тепер виглядали як пастка: на кожному кроці хтось спостерігає, щось шепоче за спиною. Колеги дивилися на неї підозріло, а потім швидко відводили погляд.

Особливо дратував Ігор. Він поводився так, ніби контролював кожен її крок. Кілька разів Анна ловила його біля свого столу, коли поверталася з кухні чи переговорної. Він завжди знаходив виправдання:
— Хотів перевірити документи.
— Просто шукав звіт.

Але його очі говорили інше: я знаю, що ти тут чужа.

Оля ж навпаки стала ще ближчою. Вона приносила Анні каву, жартувала, розпитувала про життя поза роботою. Іноді ця турбота була настільки відвертою, що Анна розчулювалася. Але щоразу, коли подруга нахилялася занадто близько й говорила пошепки, Анна відчувала дивне холодне тремтіння: вона щось приховує.

— Ти надто напружена, — якось сказала Оля, кладучи руку Анні на плече. — Тобі треба відпочити. Поїдьмо на вихідних кудись за місто. Я подбаю про все.

Анна посміхнулася крізь втому.
— Не знаю… я зараз не в тому стані, щоб їхати кудись.

— Повір мені, — запевнила подруга. — Ти відчуєш себе краще.

Максим тим часом ставив все більше запитань. Він не тиснув, але його погляд завжди пронизував.

— Ти знову бліда, — сказав він одного ранку. — Щоночі не спиш?

Анна відмахнулася.
— Це не твої справи.

— Ти сама в небезпеці, — тихо відповів він. — Але якщо не довіряєш мені, ти програєш.

Його слова збентежили ще більше. Чому він так впевнений? Хто він насправді?

Тиск на Анну набирав обертів. Спочатку вона отримала дивний дзвінок. Невідомий голос промовив у слухавку:
— Підписуй папери, і все закінчиться.

Вона кинула телефон, але він тремтів у руках ще довго після дзвінка.

Потім почалися «збіги». На паркінгу хтось подряпав її машину. У під’їзді зникли ключі від поштової скриньки. А одного разу, виходячи з офісу, вона помітила чорний автомобіль, який повільно їхав за нею кілька кварталів.

Анна йшла швидко, серце калатало. Але коли вона різко звернула у провулок, машина просто поїхала далі, ніби нічого не сталося.

Може, це параноя? — думала вона. Але кожна дрібниця складалася у велику страшну картину.

Того вечора Анна не витримала й знову набрала тітку.

— Вони мене переслідують, — прошепотіла вона, коли почула знайомий голос. — Я більше не знаю, кому довіряти.

— Анно, слухай мене уважно, — тітка говорила різко. — Ти маєш залишити цю компанію. Якщо ти залишишся поруч з ними, вони знищать тебе, як знищили твою матір.

— Але я не можу просто піти! — у відчаї вигукнула Анна. — Вони вже втягнули мене в це. Я бачила документи, мій підпис підробили, моє ім’я використовують.

На іншому кінці була мовчанка. А потім тітка сказала тихо, з болем:
— Я боялася цього. Вони не дозволять тобі жити спокійно.

Зв’язок обірвався, і Анна залишилася сама, дивлячись у темне вікно.

Уночі їй не спалося. Вона сіла на підлогу біля ліжка, обійнявши коліна. Їй здавалося, що тіні в кімнаті ворушаться. Що десь поруч хтось стоїть і дивиться на неї.

Телефон мигнув — нове повідомлення. Без номера. Лише кілька слів:

«Залиш спадок. Це твій останній шанс».

Анна завмерла, відчуваючи, як страх повільно перетворюється на паніку.

На роботі наступного дня вона намагалася зосередитися, але руки тремтіли. Ігор кілька разів підходив, залишаючи на столі нові папери «на підпис». Оля не відходила й кидала заспокійливі фрази, які звучали більше як накази.

Максим єдиний дивився на неї не як на жертву, а як на людину, що ще може боротися. Але чи можна було йому довіряти?

Анна більше не знала.

Пастка замикається. І вона відчувала, що наступний крок її ворогів буде куди страшнішим за дзвінки й підробки.