Розділ 2. Тіні минулого

Наступного дня Анна ледве стримувала тривогу. Вона намагалася поводитися звично, але їй здавалося, що колеги дивляться на неї якось по-іншому.

Весь день поруч була Оля. Вона жартувала, приносила каву, відривала Анну від важких думок.
— Ти виглядаєш якось дивно, — сказала вона під час обіду. — Щось трапилося?

— Та ні, — відмахнулася Анна. — Просто погано спала.

— Тоді треба ввечері піти десь посидіти. Ти давно не розслаблялася, — запропонувала Оля.

Анна усміхнулася. Вона завжди цінувала в Олі цю безпосередність. Вони разом ходили в кіно, на вечірки, могли годинами говорити про дурниці. Іноді Анна навіть думала, що без цієї дружби її життя було б набагато сірішим.

Коли вона вийшла з офісу ввечері, біля входу чекав незнайомий чоловік у пальті.
— Пані Анно Гринь? — спитав він. — Моє ім’я Андрій Коваленко. Я адвокат. Дозвольте передати вам документи.

— Які документи? — насторожилася вона.

— Це стосується спадщини пана Сергія Коваля. Ви зазначені серед спадкоємців.

Анна завмерла. Це прізвище вона знала з дитинства. «Коваль Груп» — символ успіху, впливу, грошей. Але яке відношення має вона?

Він простягнув конверт.
— Будь ласка, ознайомтеся.

Вдома Анна довго не могла наважитися розкрити конверт. Її мати померла, коли вона була ще дитиною, а тітка ніколи не говорила про батька. Згодом тітка поїхала за кордон і рідко виходила на зв’язок.

Сергій Коваль… Невже?..

Нарешті вона розгорнула документи. У тексті чорніло її ім’я. Потрібен був лише підпис.

«Анна підпише. Їй не залишимо вибору…» — пролунали в пам’яті нічні слова.

Наступного дня вона розповіла все Олі. Подруга сприйняла новину з удаваним захопленням.
— Анно, це ж фантастика! Уявляєш? Ти можеш бути спадкоємицею величезної імперії.

— Мені це не потрібно, — похитала головою Анна. — Я навіть не знаю, чи вірити цим документам.

— Дай я гляну, — сказала Оля, простягаючи руку. — У мене ж юридична освіта. Раптом там якась пастка.

Анна вагалася, але зрештою віддала конверт.
— Тільки обережно, гаразд?

— Звісно, — подруга всміхнулася. — Я ж хочу тобі допомогти.

Того ж вечора, коли Анна сиділа за робочим столом, до неї підійшов Ігор Сергійович.

— У тебе непрості часи, — сказав він тихо, нахилившись до її вуха. — Але раджу тобі: краще відмовитися від того, чого ти не розумієш.

Анна різко підняла голову.
— Ви про що?

Він лише посміхнувся й відійшов, залишивши її в ще більшій тривозі.