Вузлики

Елін не припиняла радіти тому факту, що в неї з'явилася подруга. Хоча іноді її атакував страх, що дружба це може в якийсь момент закінчитися. Юті цілком могло набриднути товариство школярки, яка говорить тільки про літературу та одяг. Втім, саме на останній темі вони й зійшлися найбільше. Не можна було сказати, що дівчата перебували у полоні у моди. Вони любили цікаві речі, незалежно від того, які кольори та текстури вважалися модними.
Обом подобався яскравий одяг, сірі відтінки вони зовсім не визнавали. Коричневий та чорний неодмінно розбавлялися яскравими аксесуарами. Щодня дівчата створювали унікальні образи,наче картину писали. Якщо у багатьох жінок існує маніакальна пристрасть до туфлів, то Юті з Елін мали надзвичайно сильний потяг до аксесуарів. Ремінці та сумки, браслети, намисто та сережки — все це вони змітали з прилавків, замовляли через інтернет, створювали самі. Елін здивувалась, коли дізналася, що в'язати можна не тільки елементи одягу, а й прикраси. У них з Юті була безмежна фантазія щодо створення нових в'язаних речей, і свою техніку вони відшліфовували з кожним днем.
Одного буденного вечора, коли чоловік Юті був уже у відрядженні, а Рос — у танцювальній школі, дівчата малювали ескізи в'язаних намист в кімнаті Елін.
— Куди ти вступиш після школи? — спитала Юті.
— Хочу вивчати літературу, — Елін подала їй жовтий олівець, до якого та тяглася.
— Та ти вже стільки всього перечитала! Хочеш провести наступні чотири-п'ять років життя в розборах кожної фрази давно прочитаних книг? — Юті зробила кілька ліній жовтим, відклала олівець і пильно подивилася на Елін.
Дівчину завжди трохи бентежив цей її безпосередній допитливий погляд.
— Книги я люблю понад усе, — Елін не витримала і відвела очі.

— Хочеш сидіти по сто двадцять хвилин і слухати чи розмірковувати про те, що хотів сказати автор тим чи іншим словосполученням? Мені завжди здавалося, що якщо вже письменник щось пише, то саме це він і хоче сказати.
— Але ж є символізм, метафори…, — почала Елін.
— Так, які мають бути зрозумілі читачеві без викладачів та додаткових посібників. А інакше, який сенс видавати книгу широким тиражем, якщо вона буде зрозуміла лише купці вибраних зануд?
Елін хихикнула і глянула на Кота. Вона іноді зверталася до нього й у присутності Юті. Так само собою виходило. І подруга не вважала це чимось ненормальним. Тепер вона й сама часом ставила йому запитання.
— Кіт, ти що символізуєш? Що хотів сказати англійський математик, придумавши усміхненого кота? Напевно, тут величезний прихований сенс, який, можливо, має попередити нас про світову кото-змову.
Елін розсміялася і кинула в Юті одну з маленьких червоно-білих подушок, яких у неї на ліжку було півдюжини.
— Так, у них змова! — продовжувала Юті, відбивши снаряд, який полетів у неї. — Тому цей котяра й усміхається. Він знає, а дурні люди — ні.
— Керрол просто вигадав цікаву історію для однієї маленької дівчинки, — Елін запустила в подругу ще однією подушкою.
Цього разу та зловила її.
— Так просто? — вона стиснула подушку, як гармошку. — Якщо все так просто, то навіщо ці пошуки глибинного сенсу? Якось чула по радіо в авто, що цього письменника навіть визнали божевільним. Типу психічно здорова людина такого не написала б. І ти справді хочеш присвятити своє життя розборам літературних польотів і висмоктуванням з пальця нових припущень про здоров'я автора?
Елін подивилася на Кота, на своїх королев, на Юті, яка грала з подушкою. Її подруга не була літературознавцем, але у її словах звучала раціональність. І ця раціональність змусила дівчину замислитись.
— Але, якщо не це, тоді я просто не знаю, куди мені вступати, — за кілька хвилин мовчання сказала вона.
— А навіщо взагалі кудись вступати? — це питання Юті спантеличило Елін ще сильніше, ніж усі її попередні міркування.
— Але ж…
— Так треба? Так всі роблять? — Юті випередила її з підбором слів. — Елі, глянь на себе, хіба ти така сама, як усі?
Дівчина глянула на свої руки у легких літніх мітенках із жовтих та помаранчевих ниток. Вона зв'язала їх лише вчора, і їй подобалося носити їх удома. Подивилася на ноги в домашніх штанях зі слонами. Перевела погляд на відображення в дзеркалі, де побачила величезні блакитні очі і дві світлі коси «рибні хвости» з тонкими волошковими стрічками.
— І я не тільки про зовнішність, — Юті сіла в неї за спиною і обійняла за плечі.

Тепер вони дивилися на своїх дзеркальних двійників. — Я про те, що ти можеш більше, ніж просто бути студенткою.
— Наприклад?
— Наприклад, в'язати в тебе непогано виходить. І не просто повторювати чужі схеми, ти сама вигадуєш класні речі!
— І це те, чим я зможу заробляти?
— Цілком! Ми можемо випустити власну колекцію аксесуарів та запропонувати її на продаж у київські бутіки. А якщо для них вона здасться надто екстравагантною – відкриємо свій, – Юті була налаштована дуже оптимістично. — Чому ні? Це не так складно, як здається. Плюс через інтернет можна продавати. В тебе вже досить розкручений сайт.
— Але ж він із цитатами…
— Він із цитатами, що не заважає розмістити на ньому рекламу наших в'язаних дрібничок.
Того дня дідусь Елін гостював у одного свого колишнього колеги. Він зателефонував о сьомій і сказав, що повернеться пізно, бо вони з другом давно не бачилися і ще не наговорилися. Це означало, що можна провести вечір наодинці з Росом.
Хлопець приїхав о восьмій. У нього в руках виявився букет ніжно-бузкових тюльпанів.
— З якого приводу? — здивувалася Елін.
— Щоб порадувати тебе обов'язково потрібен привід?
Елін дуже любила тюльпани всіх відтінків. Але фіолетові її просто заворожували. Вони були такими незвичайними. Особливо ті, які приніс Рос, світло-бузкові.
— У мене теж є щось для тебе! — дівчина поставила квіти в кришталеву вазу на обідньому столі.
— Ммм, судячи з запаху, це щось смачненьке, — Рос сів на кухонний диван.
Елін дістала з духовки вузлики з тіста з грибами та сиром – вони готували їх із Юті.
— Пахне піцою, — Рос узяв один із вузликів. Він виявився гарячим, тому хлопцю довелося перекидати його з руки в руку. — А виглядає як… Навіть не знаю.
— Це вузлики, — сказала Елін, проводячи пальчиком там, де зав'язувалося тісто. У запеченому вигляді вузол вже не був таким чітким.
— Вузлики, — повторив Рос і потягнув за краї тіста. — Вони не розв'язуються?
— Ні, — дівчина розламала свій навпіл. Трохи сиру розтеклося з обох боків тіста. — Ти їх зубками, зубками! — Елін, як і її дідусь, могла цитувати «Весілля у Малинівці» практично у будь-якій життєвій ситуації.
Ріс відкусив шматочок. Смак виявився не менш приємним, ніж запах.
— Як приємно, коли хтось готує для тебе вечерю, — сам цей факт радував його не менше, ніж їжа. Його мама зазвичай поверталася додому надто пізно, щоб займатися вечерею. У студентські роки Рос практично завжди харчувався лише в кафе чи університетській їдальні. Тому турбота Елін була для нього настільки зворушливою та приємною.
Поки він насолоджувався їжею, дівчина заварила чай і сіла доїсти свій вузлик. Але її думки займав зовсім не він, а квіти, від яких вона не могла відвести погляд. Рос часто дарував їй квіти. Здавалося б, просто зрізані рослини, які через кілька днів зав'януть і вирушать на смітник. Але ці кілька днів вони тішили око і наповнювали будинок своїм ароматом. І ще нагадували про те, що в житті Елін тепер була людина, яка дарувала їй квіти навіть без якогось конкретного приводу.
Дівчина розповіла Росу про їхню розмову з Юті.
— Думаю, вам варто спробувати реалізувати свої плани, — сказав він. — Звичайно, ми з Юті далекі від літератури, тому й не можемо уявити, що комусь може бути цікаво вивчати її в університеті. Що там узагалі вивчати? Ти чи читаєш, чи ні! Вибач, ти бачиш це, мабуть, трохи інакше.
— Ні, не вибачайся, — Елін розлила чай у дві вінтажні фарфорові чашки. — Так воно і є. Просто, мої думки тепер у повному сумбурі. Я думала, що вже чітко визначилася, що робити після школи. А тепер... Дідусеві це не сподобається.
— Його ми зможемо переконати, — в цьому Рос не сумнівався. — Він любить тебе і зможе зрозуміти твій вибір. Займіться з Юті випуском колекції, а якщо тобі здасться, що цього замало для тебе, ти зможеш стати студенткою наступного року. Або вступити зараз на заочне.
— Справді, — про це Елін і не подумала раніше. Їй здавалося, що перед нею стоїть вибір, який залишиться з нею на все життя, але вона ж могла спробувати і те, й інше. — Спасибі, за мудру пораду.
— Нічого особливо мудрого, — Рос підвівся зі свого місця, підійшов до Елін і поцілував в потилицю. Запах її волосся та тепло тіла миттєво змусили його забути про фізичну втому. — Просто роби те, чого ти справді хочеш.
— А чого зараз хочеш ти? — Елін обернулася до нього.
Відповідь на це питання їй вже була відома.