Персональний Рай

Незважаючи на те, що Рай, за біблійною оповіддю, був місцем диким, позбавленим всякого роду благ цивілізації, та ще й у життя його втручалися сторонні сили, саме Раєм люди стали називати ті місця, де вони почуваються краще, ніж де б то не було. І найчастіше така слава діставалася саме островам. Хто не мріяв на робочому місці або ж на дивані перед телевізором, в якому миготять привабливі картинки піщаних пляжів, заплющити очі і прокинутися вже там, під пальмовим тентом? Аніта не мріяла. Вона навіть забороняла собі подібні думки.
«Якщо дуже хотіти — не здійсниться», — лякала вона себе.
І це була не якась забобонна вигадка, а життєве спостереження дівчини. Завжди, коли вона довго мріяла про щось, коли щодня уявляла, що це справдиться (у найкращих традиціях візуалізації), все відбувалося з точністю до навпаки. У випускному класі вона довго готувалася до одного танцювального конкурсу. За життя дівчина пробувала себе у різних напрямках, всі з них, окрім східних танців, передбачали колективні виступи. Коли опиняєшся на сцені не одна — це, звичайно, не так страшно, тільки ж і слава дістається не тобі одній. Але Аніта виросла досить амбітною, крім того, перед вступом до університету вона поспішала зібрати всі можливі лаври, тому разом зі своїм хореографом підготувала саме східну композицію.
Конкурс був Всеукраїнським, відповідно, на нього могли потрапити лише ті, хто пройшли районні та обласні етапи. Їх Аніта подолала успішно. І вже бачила себе переможницею у Києві. Вона уявляла це собі щовечора перед сном, це було перше, про що вона думала, коли прокидалася. Її танець був відточений до досконалості. Вона тренувалася вдвічі більше та старанніше, ніж зазвичай. Вчителі прощали їй купу пропущених уроків, а Карина допомагала з домашками. Але... Перемога оминула її того разу. Їй дісталося почесне третє місце. Третє! Навіть не друге. Хоча її танець був чудовим. Ні, це не егоїстичне твердження Аніти, більша половина зали освистала суддів та вигукувала її ім'я, коли переможницею оголосили суперницю-киянку.
— Та у них тут усе куплено! — втішала племінницю Тамара. — Але ж ти чула глядачів? Хіба їхня підтримка не цінніша нагород?

Безперечно, така підтримка була безцінною. Із присутніх у залі Аніту не знав ніхто, крім її тітки та хореографа. Вона сама не чекала такої участі натовпу. Але факт залишався фактом — перше місце належало іншій, і ця інша, а не Аніта, поїде на міжнародне змагання.
То був не єдиний такий випадок, просто запам'ятався найбільше. Саме про нього згадувала Аніта щоразу, коли їй хотілося поринути у мрії про щось, чого вона хотіла б собі в майбутньому. Вона взяла на озброєння інше правило: «Все справдиться, варто лише розхотіти». І воно діяло безвідмовно. Тепер, коли дівчина бажала чогось, вона просто загадувала це, а потім відпускала, намагаючись не повертатися подумки до цього бажання. Часто виконання доводилося чекати довго, інколи й дуже довго.

Потім вона зустріла Рема і вигадала грати в «загадай бажання» щодня. Це зробило їхнє життя неймовірно насиченим і різноманітним. Щодня щось нове, щось загадане і щось здійснене, щось захоплююче та приємне. Острів був найкрупнішим із усіх їхніх бажань. І як воно могло здійснитися, студентка Аніта зовсім не уявляла. Але їй і не треба було уявляти. Вона просто знала, що одного разу прокинеться в Раю.

Сонячне світло пробивалося крізь повіки і виривало з обіймів сну. Але прокидатися зовсім не хотілося. Аніта розплющила очі і тут же прикрила їх рукою. Яскрава золотаво-біла пляма кілька секунд не дозволяла побачити нічого навколо. Дівчина опустила ноги на підлогу — звична м'якість килима здалася їй якоюсь іншою: пухнастіша і ніжніша, ніж зазвичай. Вона зробила кілька кроків, все ще майже нічого не бачачи. Килим почав проступати під ногами блакитною плямою. Тут Аніта вперше здивувалась, адже він завжди був бежевим. Вона покліпала, відвернулася спиною до вікна, щоб сонце не плутало фарби. Але килим зберігав колір морської хвилі. Її погляд перемістився на стіну. Вона теж виявилася якоюсь не такою. Біла, у бірюзових мазках, по центру величезна картина Далі «Корабель метеликів» — ранші вона була лише на заставці її ноутбука..
"Гм, я сплю і розумію, що сплю?", — подумки спитала себе Аніта.
Дівчина покрутилася на місці, шукаючи поглядом двері.

Але перш, ніж побачила їх, помітила дещо більш цікаве: скляну стіну навпроти ліжка (от чому сонце так яскраво світило в очі!) — таке собі віконце метра чотири завширшки і два заввишки. Стіна була розсувна, наче шафа-купе, і Аніта поспішила туди, назустріч сонячному світлу. Вона відчинила стулки, і вийшла назовні. І те, що відкрилося її погляду, вражало навіть більше, ніж кімната. Насичено зелена трава під ногами, ніжно-рожеві тюльпани та жовті гіацинти напівкруглими клумбами, далі — дерева, якісь незвичні, з важким великим листям, яке, здавалося, вкрите воском. А ще далі там, за деревами, синіло щось… Море? Океан?
«Невже! — Аніта побігла туди. — Це найкрасивіший сон із усіх, які я пам'ятаю».

Вона навіть не звернула уваги на те, що ноги її залишилися босими. Які там ноги, якщо попереду море! Їй не вистачало терпіння йти звичайним кроком, вона перейшла на біг. За смугою трави почалася доріжка, викладена гладким каменем. Ступням було приємно торкатися його тепла. Аніті залишалося тільки дивуватися, наскільки чітко все відчувалося в цьому сні. Їй не терпілося дізнатися, що ще цікавого вона побачить. Доріжка не була прямою, а знущально петляла між височенними деревами. Аніта знову повернулася до звичайного кроку, щоб трохи роздивитися їх. Листя одних нагадувало фікус, інші були схожі на лимонне дерево, третє дівчина навіть не знала з чим порівняти і як назвати. Всі ці рослини були прекрасні, але те, що манило її найбільше, залишалося за ними. Вона знову прискорила крок, але вже не бігла.