Крайнощі

Погода впадала з крайності в крайність: холодні ночі, дощ у середині дня, спека по обіді. Лальєн відчувала в собі те ж саме.

Місяць тиші та спокою, практично морозної байдужості до Ендрю. Не те щоб вона не тремтіла, коли чула неподалік його голос, не те щоб не через силу змушувала себе звернути кудись, коли бачила його навпроти, не те щоб щовечора не згадувала все найкраще з їхніх стосунків. Але Лальєн пам'ятала, навіщо розійшлася з ним. Як ще захистити його? І себе. 

Період затишшя закінчився у перші вихідні травня. Мелі з Руелом поїхали до міста. Лальєн люб'язно відмовилася від пропозиції скласти їм компанію. Їй не хотілося нікуди. Хіба лиш додому. Було б приємно опинитися у затишній розкоші апартаментів у Пассі. Мадам Кевар час від часу висилала пасербиці ескізи передбачуваних змін дизайну, фото меблів, які хотіла б додати, питала її згоди або пропонувала вибрати з кількох моделей чи відтінків. Лальєн підтримувала все. Смак мадам не йшов у розріз із її власним. Та й вона сама ніколи не мріяла міняти і наново обставляти батьківський будинок. Лише свій власний. Точніше, їх із Ендрю. Але тепер про це не варто було й згадувати.

З'їздити додому на вихідні було настільки приємною думкою, що лише від уявлення про покупку квитка та збирання речей Лальєн мимоволі посміхалася. Але дівчина ніяк не наважувалася на цей крок, намагаючись відтягнути поїздку до літніх канікул. Вона щиро поважала мадам Кевар, і усвідомлювала, що батько мав рацію у всьому, але бачити поряд з ним не маму знову і знову було малоприємно.

Тихий стукіт у двері кімнати злякав Лальєн сильніше, ніж гуркіт грому за мить до того. Вона підстрибнула на стільці, вдарившись колінами об стіл. І в сотий раз задумалася про те, що час підібрати заспокійливе — ще один привід поїхати додому, адже хто, як не мадам Кевар допоможе з цим краще незнайомих лікарів. Лальєн глибоко вдихнула і різко видихнула, намагаючись заспокоїти серцебиття, і тільки після цього пішла відчиняти. За дверима нікого не було. Дівчина вийшла і оглянула сходовий майданчик — ні людини, ні тіні, ні звуку кроків. Вже повертаючись до кімнати, вона помітила біля порога конверт із бордового паперу.

— Нічого хорошого, правда? — спитала вона вголос, припускаючи, що її може почути той, хто залишив подарунок. Звичайно, відповіді не прозвучало. — Але й бомбу в такому не сховаєш, — тихіше додала вона.

Повернувшись до кімнати, дівчина зачинилася зсередини на замок. У конверті відчувалося щось тверде, але обгорнуте в м'який пакувальний матеріал.
— Знову ти? — спитала вголос. — Переходимо на новий рівень спілкування?
Конверт виявився лише трохи склеєним, щоб його відкрити не довелося шукати ножиці. Ще не було жодного приводу для занепокоєння, але Лальєн уже відчувала, що її починало трусити. Всередині, в коричневому пакувальному папері виявилася лише шоколадна плитка. Жодних записок, нічого більше — лише шоколад. Лальєн розірвала конверт повністю, щоб оглянути його зсередини — жодного напису, знаків, хоч чогось.
У шоколадки була французька етикетка, але Лальєн таку ніколи не бачила. Занадто багато яскравих фарб, Ейфелева вежа, намальована золотавими мазками, та логотип бренду, який ні про що їй не говорив.

Хто б став підкидати шоколад під двері, як не Анонімус? Хотілося б думати, що Ендрю, але це не міг бути він. Дівчина чула, що у ці вихідні професор Клердер віз своїх найкращих студентів на економічний форум у Берліні.

Лальєн не мала жодного бажання їсти цей шоколад. Вона поклала його в ящик столу. Але вже за кілька секунд її мозок пронизала думка, що записка може бути всередині, на обгортці. Або на самій плитці. Хто знає, наскільки вигадливим може бути Анонімус у таких справах.
Дівчина швидко дістала шоколадку, акуратно розкрила упаковку. На плитці було тільки тиснення з логотипом, обгортка зсередини виявилася такою ж чистою, як і конверт, лише з кількома шоколадними крихтами. Аромат зіграв свою роль і Лальєн захотілося з'їсти хоча б квадратик. Але вона знала, що ніколи не зможе зупинитись лише на одному. І якщо Анонімус знає про це, а він напевно знає, то міг додати в цю плитку снодійне або щось на зразок того.

— Параноя, — дівчина відкинула і шоколад, і обгортку. Вона згорнулася калачиком на ліжку, притиснувши голову до колін. — Коли це все скінчиться?

Невдовзі м'язи почали нити, їй довелося розвернутися і знову поглянути на свій подарунок. Плитка валялася на підлозі кількома розколотими шматками. Зіжмакана обкладинка виглядала як малюнок абстракціоніста. Лальєн зібрала все це, захопила бордовий конверт і обгортковий папір, і зім'яла в єдину грудку. Натягла сіру толстовку та кросівки і вирушила викинути в сміттєвий бак за гуртожитком. 

Дощ уже не лив, а лише моросив. Лальєн не брала з собою парасольку, її не лякала перспектива злегка намокнути. На вулиці виявилося прохолодніше, ніж вона очікувала, але капюшон дівчина не стала натягувати — похід до сміттєвих баків мав зайняти не більше хвилини. Ховаючи обличчя від  крапельок, Лальєн дивилася тільки на власні кросівки. Вони все ще залишалися білими, хоча звернули з доріжки на траву, щоб скоротити шлях. Навіть у студентському містечку Женева разюче відрізнялася чистотою від її рідного Парижа, де й у елітному Пассі завжди, особливо пізно ввечері та рано вранці, можна застати і сміття, і безпосередньо бруд. Згадавши про це, дівчина з жорстокістю кинула свою грудку з шоколаду й паперу у відкритий контейнер для загального сміття. За нормальних обставин вона б розділила його в сортувальні баки. Лальєн вже збиралася йти назад, але покліпавши, розглянула чіткіше напис невеликими червоними літерами на контейнері:
«Невдячна»