Загадай бажання

Острів був найбільшим бажанням Рема. Ще з дитячих років, коли він читав «П'ятнадцятирічного капітана», «Острів скарбів» та «Робінзона Крузо». У вісім років понад усе на світі він любив грати у піратів. Якось батько подарував йому чорного трикутного капелюха з черепом та кістками, і Рем не розлучався з ним все літо. Час минав, вуличні ігри витіснялися комп'ютерними. Насправді останні хлопця мало приваблювали. Все в них було якимось мультяшним, несправжнім. А йому хотілося опинитися на реальному острові з купою скарбів та красивою дівчиною. Але навколишній світ продовжував залишатися колишнім, і про скарби на островах довелося трохи забути.

Згадати дитячу мрію його змусила Аніта. Це була її ідея — щоранку один із них озвучував бажання, і до дванадцятої ночі воно мало бути виконаним. Звичайно, вони були студентами, і, найчастіше, їхні бажання виявлялися досить скромними — доводилося враховувати можливості один одного. 

Для Рема Аніта не була гарною річчю, якою можна похвалитися перед друзями (а саме так вона почувала себе зі своїми попередніми хлопцями), але продовженням його самого. Дівчина теж відчувала щось подібне. У них було так багато спільного, що часом, коли Рем говорив про щось, їй здавалося, ніби він переказує її власні думки. В той же час, було в ньому і багато того, чого їй у самій собі не вистачало. Насамперед, він вмів бути одночасно розумним і дотепним. 

Рем показав Аніті прекрасний новий світ, що ховався під обкладинками книг. Вони стали читати один одному на ніч. Спочатку Аніта просто насолоджувалась самим лише приємним тембром його голосу, з часом і слова, які він вимовляв, теж почали справляти свій ефект. Історії, які вони читали, зачаровували, затягували в себе, і було неможливо чинити опір інтересу дізнатися, чим все закінчиться. 

Хлопець надавав словам особливого значення. Для нього вони були не просто розвагою чи способом передати інформацію. Він зрозумів силу слів ще коли познайомився з Андрієм. У пам'яті назавжди залишилося незабутнє враження від того, як тринадцятирічний хлопець вимовляв щось, і всі відразу ж переймалися його ідеєю, готові були слідувати за ним хоч на Північний полюс, хоч на Джомолунгму. Андрій ніколи не кричав, але його голос звучав голосно і змушував звертати на нього увагу. Він користувався звичайнісінькими словами, але вони висловлювали завжди незвичайні ідеї. І ніхто не казав йому: «Хлопче, ти що, трохи тойво?» Навпаки, його слухали з розкритими ротами, із захопленням, дівчата — ще й з обожнюванням в очах. Рем не переплюнув друга в плані ораторства (хоча не надто в ньому і відставав), зате повною мірою оволодів силою друкованого слова та фотографії. Завдяки словам, точніше, вмінню з ними поводитися, Рем став найкращим у своїй групі і за всі роки навчання нікому не поступався лідерською позицією.

На третьому курсі, після проходження практики в міській телерадіостанції, він отримав пропозицію писати сценарії для деяких програм. Платили там небагато, зате це був чудовий досвід роботи.
Аніта, разом із танцювальним колективом свого факультету, безкінечно їздила на різноманітні конкурси: місцеві, всеукраїнські та й за кордон іноді. З більшості таких поїздок танцюристи поверталися з нагородами та преміями. Вона вела блог в Інстаграм, де розповідала про свої поїздки і викладала короткі ролики з танцями. І через півроку почала отримувати перші рекламні пропозиції. Все це дозволило їм стати практично фінансово незалежними від батьків («практично», бо батьки все ще платили за навчання).

— М-м-м, доброго ранку! — Аніта, як завжди, солодко потяглася і поцілувала Рема.
— Доброго! — він сперся на лікоть, щоб помилуватися сонною дівчиною — вранці вона була особливо чарівна, хоч і злилася, коли чула про це від нього.
«Не знущайся! — у таких випадках казала вона. — Зараз умиюся. Тільки... тільки дай мені ще хвилину», — і заривалася обличчям в подушку.

Але Рем не знущався, йому справді подобалося її заспане личко в обрамленні скуйовдженого волосся. Воно здавалося таким безневинним і таким наївним.Такою Аніта й була, хоч і намагалася здаватися сильною й невразливою. Трохи пізніше вона зусиллям волі відривала себе від подушки, йшла у ванну та починала щоденний ритуал перетворення себе на Бездоганну Жінку. Звичайно, він любив її і з легким повсякденним макіяжем, і з яскравим танцювальним, в будь-якому одязі та без. Але найбільш чарівною для нього Аніта була саме в той момент, коли навіть не могла повірити в це — в перші хвилини після сну, обмотана ковдрою, промовляючи: "Доброго ранку!".
— Сьогодні — твоє бажання, — нагадав Рем, проводячи вільною рукою по її волоссю. У сонячних променях, що пробивалися через штори, деякі пасма здавалися наче підсвіченими зсередини.

— А можна я перенесу його з сьогоднішнього дня на якийсь інший? — усе ще заспаним, майже дитячим голосом спитала вона.
— Чому? — Рем трохи здивувався. Раніше ніхто з них нікуди не відкладав ні своїх бажань, ні їх виконання.
— Бо воно дуже велике, — вона широко розкинула руки, ледве не вдаривши Рема.
— Наскільки велике? Як слон? —посміхнувся хлопець.

— Ще більше, — Аніта сіла, поклавши перед собою подушку.
— Як мамонт? — Рем здивовано підняв брови.
— Як острів, — вона серйозно подивилася на нього і обвела долонями контур подушки. — Я хочу скромних розмірів атол в Індійському океані.
Брови Рема ще вище полізли вгору.

— Саме так, — усміхнулася вона його реакції. — Тому переношу це бажання з сьогоднішнього дня на… У нас сьогодні шістнадцяте, так? Значить, на шістнадцяте травня через два роки.
— О, ти даєш мені стільки часу! — Рем зрозумів, що Аніта не жартує. Це трохи налякало його.