Її атмосфера

Ендрю знайшов Лальєн у тій віддаленій частині Старого парку, де росли височезні кедри, колись посаджені дбайливими руками ченців. На початку двадцятого століття їх мало не вирубали в гонитві за цінною деревиною, але студентська спільнота захисників природи зуміла відвоювати ділянку трьохсотлітнього лісу. З того часу кедри належали університету і були недоторканними.

Лальєн сиділа, схрестивши ноги, на килимку. Білки носилися туди-сюди, перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево, деякі спускалися на землю, хапали мигдальні горішки, розкладені по краю килимка, і блискавкою неслися геть. Ендрю спостерігав за дівчиною з-за стовбура, не поспішаючи показуватися. Він знав, її так само легко злякати, як і маленьких вогняних тварин. Лальєн сиділа до нього спиною, нерухомо, мов буддистський статуя. Йому так і здавалося, що зараз він почує: «Омм ...». Ендрю вирішив на мить закрити очі. Чомусь у нього виникло відчуття, що вона теж сидить із заплющеними очима. Ні, він не збирався полюбити медитації, але йому захотілося відчути те, що відчуває Лальєн, почути те, чого з відкритими очима не почуєш. Його повіки опустилися, але образ дівчини залишився перед очима. 

Звуки миттєво стали гучнішими й виразнішими. Він міг з точністю сказати, що праворуч білка пробігла до дерева і швидко пошелестіла вгору по стовбуру. Звідкись ззаду і зверху лунало умиротворювальне воркування горлиць. Знову шарудіння сухої хвої — мабуть, ще одна білка. На цьому йому й набридло. Він розплющив очі і... побачив перед собою порожній килимок.
«Де вона? Як? За хвилину...» — Ендрю крутився на місці, намагаючись знайти очима дівчину.

— Лальєн! — не думаючи більше про обережність, вигукнув він. — Лальєн!
У його голосі лунали нотки відчаю.

— Навіщо так кричати? — почув він спокійний напівшепіт у себе за спиною. — Ти ж не в гуртожитку.
— Лальєн, — він обернувся і зітхнув з полегшенням, побачивши, що це справді вона.
Дівчина стояла поряд, між ними було не більше п'яти сантиметрів.

— У тебе з'явився спільник? — спитала вона. — Мелі казала, що Нереко вчора закрився раніше, ніж звичайно, і засів балакати з якимось симпатичним першокурсником. Я жодної секунди не сумнівалася, що це ти.
Золоті очі допитливо вдивлялися в обличчя Ендрю. Він уже запам'ятав, що ця дівчина здатна прочитати брехню в будь-якому необережному русі, тому вирішив нічого не заперечувати.

— Він хороша людина, — відповів Ендрю. — Схожий на чарівника, — сказати таке комусь було дуже дивно у дорослому світі. Але йому здалося, що Лальєн погодиться з його спостереженням. Так і сталося:
— Щось таке в ньому є, — її тон пом'якшав і став майже таким природно-безтурботним, як при їх першій зустрічі. Але вже за кілька секунд він виявився спотворений саркастичними нотками: — Мабуть, він просто такий незвично добрий, що це здається чарами. Отже, дбайливий чарівник відправив тебе рятувати принцесу з вежі? — спитала вона в лоб.

— Я сам зголосився на цю роль. Він тільки направив мене, — так само прямо відповів Ендрю.
— І від кого ж ти мене рятуватимеш? — Лальєн зробила крихітний крок, і їхні тіла опинилися буквально в сантиметрі один від одного. — А може, мені самій доведеться рятуватися. Від тебе.

Ендрю не міг нічого відповісти, його просто захлеснуло хвилею її тепла, запахом свіжості її тіла, в якому відчувалися нотки імбиру. Єдине, що він міг, чого він бажав і що він зробив — це притягнути її ще ближче до себе, щоб зникли між ними всі існуючі перепони, і цілувати, цілувати, цілувати. Лальєн не чинила опір, ніби сама хотіла того ж. Але, як тільки Ендрю повірив у те, що здобув перемогу, і трохи послабив пильність, вона вислизнула з його рук, миттю опинившись на відстані кількох метрів.

— Це твій спосіб порятунку? — спитала вона.
Її очі і напівусмішка глузували з нього.

— Лальєн, перестань тікати і подивись на мене, — Ендрю не зважав на її шипи. — Подивись і скажи, що не розумієш мене. Скажи, що не відчуваєш цієї сили тяжіння. 

Він не наближався до неї, залишався на місці. Вона не віддалялася. Її обличчя стало серйозним. Більше ніякий глузливих посмішок. Кілька секунд вони мовчки дивились один на одного. Навколо, як і раніше, вирувало життя дрібних мешканців Старого парку. Але ні Ендрю, ні Лальєн зараз не реагували на жоден звук, на жоден рух біля них. Двічі губи дівчини розтулялися, наче вона хотіла щось сказати, та нічого так із них і не злетіло. Зрештою вона просто підійшла до Ендрю і обійняла його, як когось дуже рідного й дорогого. 

Весь той день, на парах і після них, кожну хвилину, коли Лальєн могла непомітно для інших відволіктися від зовнішнього світу й поринути в свої спогади і навкололюбовні роздуми, вона саме цим і займалася. Чи багато у світі знайдеться людей, яким не подобаються червоні троянди? Лальєн вони зовсім не подобалися. Вона їх майже ненавиділа. Ці квіти стали для неї не символом кохання, ні, вони асоціювалися у неї лише зі зрадою та обманом. Хто вперше приніс їй червоні троянди? Фотограф. Він дарував їй їх по одній, і маленькими акуратними букетиками, і нераціонально величезними оберемками. Він говорив, ні, кричав про своє кохання цими мовчазними квітами, хоча жодною любов'ю всі ці романтичні жести навіть не пахли. Йому просто необхідно було, щоб Лальєн вважала його люблячим. Йому було вигідно, щоб вона йшла, їхала, летіла за ним туди ж, куди і він, щоб знімалася там, де це найбільше приносило дохід. Вона не знала, що він був співвласником агенції, в яку привів її працювати.

На цю інформацію Лальєн натрапила вже студенткою. Цілком випадково натрапила, гортаючи журнал, який Мелі залишила на своєму ліжку. У журналі було інтерв'ю з двома власниками одного з паризьких модельних агентств, яке лише за п'ять років здобуло славу одного з найкращих у всій Франції. Фотограф усміхався з глянцевої сторінки, стоячи поряд з мадам Веньєн. Цю сувору, але загалом милу сорокап'ятирічну жінку Лальєн вважала раніше єдиною власницею агентства. Усі формальні питання, усе, що було пов'язано з документами, вона вирішувала лише з нею. Посмішка у мадам Веньєн була найчастіше діловою, але іноді змінювалася і справжньою, щирою, майже материнською. Жінка невпинно повторювала дівчині, як їй пощастило працювати саме з її агентством, і якою вдячною має бути вона Фотографу, за те, що він зробив їй першокласне портфоліо. І Лальєн була вдячна. Усією душею та всім тілом. Але все це залишилося у далекому, неуніверситетському минулому. І перша студентська осінь її життя принесла дівчині надію на нове світле майбутнє. І на нові, більш щирі почуття. Любов не забарилася і злетіла з губ Марка навіть раніше, ніж Лальєн могла щось таке в ньому запідозрити. Вона впала на неї снігом посеред теплої осені, і дівчина винесла їй вердикт чогось нереалістичного. Лальєн просто не повірила у почуття Марка. Бо сама до нього нічого не відчувала. Крім дружби. В яку він не вірив.