Антиромантик

Марк та Ендрю вирушили звивистими доріжками між корпусами гуртожитків, які стрункими п'ятиповерховими баштами були розставлені за якимось малозрозумілим задумом. Вже перевалило за десяту вечора, але велика кількість ліхтарів і світла з вікон не дозволяла темряві стати занадто густою. Втім, Марк вирішив відвести Ендрю туди, де ніч була більш повноправною — до Старого парку. У студентського парку було дві частини: одна з них сяяла ліхтарями, рясніла квітами та яскраво розфарбованими лавками, а інша, стара, швидше нагадувала проріджений ліс, якого з усіх благ цивілізації торкалася лише газонокосарка. Туди хлопці й попрямували.

Усі ті чотири чи п'ять хвилин, поки вони йшли, жоден не промовив ні слова, якщо не брати до уваги численних привітань, якими Марк обмінювався із зустрічними.Та щойно їх поглинула темрява Старого парку, перервана розмова знову відновилася.

— Що ж, Ромео, ти питаєш, чому я сам не граю цю роль? — Марк зупинився біля величезного дуба із вражаюче широким стовбуром.

Ендрю здогадався, що це саме те дерево, під яким рік тому відбулася та розмова із запису.

— Тому що я вже програв, — пробиваючись крізь мереживо листя, місячне світло падало на губи Марка, які, мабуть, рефлекторно намагалися посміхатися. — Але вона все ще не байдужа мені. І я хочу, щоб хтось зробив те, що виявилося не під силу мені, щоб хтось повернув її до життя. Ти кажеш, вона подобається багатьом? Жаку, наприклад. Так було спочатку. За нею бігало чимало шанувальників. Але вона відлякала всіх. Когось повною байдужістю, поглядом, що дивиться не на співрозмовника, а крізь нього. Як на порожнє місце. Комусь просто давала зрозуміти, що він не гідний дихати з нею одним повітрям, не те, що торкатися до неї. Занадто наполегливих просто посилала кудись подалі. Повір, зі мною вона обійшлася в тисячу разів м'якше, ніж з усіма іншими.

— У тобі вона шукала друга, — нагадав Ендрю. — Можу припустити, що якийсь час ти справді був для неї другом. А ті, решта, просто хотіли затягнути її в ліжко.

— Я теж цього хотів, — Марк сперся рукою на стовбур дуба. — Тільки не одну ніч. Чи можеш повірити, я бачив у ній дівчину, з якою хотів би проводити всі без винятку ночі у своєму житті?!

— То чому ж ти залишив її? — Ендрю справді не міг цього зрозуміти.

— Я розлютився, — Марк провів рукою по шорсткій корі дуба. — Я дуже розлютився! — він замахнувся іншою рукою, щоб ударити дерево, але буквально за міліметр від стовбура його кулак завмер, пальці розтиснулися.

Кілька секунд він помовчав, заспокоюючись, після чого рівним тоном продовжив: — Ми були знайомі з нею три тижні, від самого поселення наприкінці серпня. Зустрілися ще в аеропорту, обоє з купою валіз, але без жодного дбайливого батька чи матері. Ми зрозуміли, що прямуємо в одне місце за розгубленим і трохи роздратованим виглядом один одного. Я підійшов до неї, представився, запитав, як її звуть, з'ясував, що правий у своїх здогадах, і ми взяли таксі до кампуса. Оскільки наш приїзд виявився передчасним — за чотири дні до офіційного заселення студентів — так сильно нас обох бажали скоріше сплавити з дому — довелося чимало побігати між усіма цими корпусами, щоб знайти когось, хто зможе нас хоч кудись поселити. Потім розбирали разом речі, заповнювали ними кімнати, спочатку мою, потім її. Їздили до міста обідати — місцеві заклади не збиралися відкриватися до першого вересня, добре хоч Нереко щоранку варив каву та випікав круасани. 

Та моя спроба поцілувати її, яку ти бачив, точніше, чув у записі, була далеко не першою. Просто Ла завжди виверталася, жартувала і не надавала моїм зовсім не дружнім поривам особливого значення. А я вже вважав її своєю. І хотів, щоб вона думала так само. Але Лальєн завжди належала лише самій собі.

Що більше Ендрю слухав Марка, то менше в ньому залишалося надії. Навіщо взагалі було дивитись на цю дивну дівчину? Навіщо думати про неї? Навіщо зараз про неї говорити? Може тому, що все дивне завжди здається таким привабливим? Це виклик. Виклик розгадати загадку. 

— І я зненавидів її за це, — Марк обірвав його роздуми. — Вперше в житті мене цікавили в дівчині не тільки цицьки і те, як швидше їй розсунути ніжки. Вперше я відчував, що втрачаю розум. Усі мої думки були зайняті нею. Мені рідко сняться сни, але тоді вони мені снилися. І у кожному з них була вона. У моїй голові вже будувалися грандіозні плани на майбутнє: після закінчення університету ми поїхали б до якоїсь країни, не до моєї і не до її, до якоїсь іншої прекрасної країни, купили б гарний будинок, може навіть замок, — у Марка вирвався смішок. — Так, Ромео, я вже збудував у своїх мріях піщаний замок, а вона змила все крижаною хвилею своєї байдужості. Я залишився з купою сіро-жовтого бруду в душі. І весь цей бруд дуже швидко поліз із мене назовні.

Ендрю ловив себе на думці, що страшенно дивний не лише потяг Марка до звідництва, а і його нестримна відвертість. Адже вони були знайомі лише другий день. І чому малознайомим людям часом набагато простіше розповісти про те, чого комусь близькому не розкажеш? Певно, тому люди ходять на сповіді до священиків чи психологів.

— Знаєш, Ромео, — схоже, він тепер тільки так і збирався називати Ендрю, — а після закінчення університету я справді можу дозволити собі замок. І не піщаний — справжній. Десь у Шотландії чи Австрії. Моя сім'я безсоромно багата. І, незважаючи на всі мої витівки, я все-таки єдиний спадкоємець. Зараз вчусь і живу на гроші з мого трастового фонду. Ще й отримую футбольну стипендію. Це дрібниця, так тільки, на кишенькові витрати. Якщо в найближчі три роки я буду пай-хлопчиком і отримаю диплом — для мене відкриється доступ до ще одного фонду. Ромео, я розповідав їй про все це... І знаєш що?