Як в полі вітер

Аніта росла у вільному польоті. Не було для неї ні серйозних правил, ні обмежень. Не було у неї суворого батька, який би забороняв їй пізно повертатися додому і гуляти з тими, хто б йому не сподобався. Була тільки мати, а у матері була робота. І робота ця знаходилася за кордоном, в недалекій, але і не такий вже близькій Польщі. І Наталя їздила туди навіть не на сезонні роботи. Вона викладала культурологію в одному з університетів. Ця робота приносила їй і радість, і гроші (куди більші, ніж того можна було очікувати в рідній країні), і, не менш важливий факт, доступ до польських архівів, що було неймовірною цінністю для написання її докторської. Крім цього, Наталя читала лекції і в Полтавському педагогічному університеті. Та й громадянство у неї все ще було українське. Тому, постановою сімейної ради (її самої, дочки і сестри Тамари) було залишити Аніту в рідній Полтаві. Тамара в свої сорок два вже встигла тричі побувати заміжньою. Але жоден шлюб дітей їй так і не приніс. Племінницю вона обожнювала з пелюшок і була тільки рада стати для неї мамою на півставки. До того ж, Аніта була схожа на неї навіть більше, ніж на рідну матір: чорне волосся, густі брови прямими стрілками і величезні сірі очі. У Наталії ж волосся були каштановими, а очі — карими. Навіть дивно, що зазвичай домінуючий темний колір очей не передався доньці.

Наталя бувала вдома не так уже й мало: практично весь липень, серпень і вересень, за який вона встигала відчитати лекції в Полтавському університеті. Потім приїжджала на новорічні свята. А навесні у неї знову був курс лекцій, втім, їх розміщували в розкладі дуже компактно, тому за п'ять тижнів (кінець березня і квітень) вони закінчувалися. Загалом, за щільним робочим графіком, дочка бачила її вкрай рідко, пару годин вечорами. 

Найкращий час було влітку — вони всі втрьох відправлялися подорожувати по Україні. Кожен раз — нове місце. Оскільки Наталя була доцентом культурології, і її цікавив буквально кожен камінь, до якого доторкнулася творча рука людини. Крім України вони разом мандрували і Польщею, їздили в Болгарію, Хорватію, Боснію і Герцеговину. Аніта завжди з нетерпінням чекала липня, щоб відправитися в чергову поїздку. Як апетит приходить під час їжі, так і жага мандрів розгоралася в ній все сильніше і сильніше. Починаючи з восьми років, вона вміла збирати валізу за двадцять п'ять хвилин і одягатися за п'ять.

Вона любила спостерігати з вікна поїзда/автобуса, як стрімко змінюються пейзажі, як біжить асфальт під колеса, як іде дощ. Любила слухати мамині історії про життя в Польщі. Переважно вони звучали у вигляді порівняльної характеристики: «а у них» і «а у нас». Любила і розповіді тітки, які, в більшості своїй, теж були порівняльними характеристиками, тільки не двох країн, а трьох чоловіків. Всі вони закінчувалися фразою:

«Аніта, коли будеш вибирати чоловіка, дивись, щоб він був ... (далі варіації на тему), а то буде, як у мене».
І мама, і тітонька були лібералками, крім того, свято вірили в розсудливість Аніти. Тому вона і росла без правил і заборон (не рахуючи тих численних, які прописані в законодавстві). Якось, років в дев'ять, Аніта подумала з цього приводу:

«Якби мені забороняли їсти цукерки або говорили б, що я можу з'їсти тільки три в день, ну або п'ять — неважливо, напевно, мені б страшенно хотілося цукерок. Але мені вони доступні на кухні в будь-який час і в будь-яких кількостях. Напевно, тому їх не дуже й хочеться».
Наталя сподівалася прищепити дочці любов до мистецтва і науки, щоб та пішла її стежиною. Мистецтво Аніта справді полюбила: її захоплювали різнокольорові полотна в художніх галереях і на вуличних виставках, їй подобалося багато творів класичної музики, щоправда більше в сучасній обробці, але понад усе вона обожнювала танці. А ось сидіти за книжками було для неї занадто нудним заняттям. І вона зовсім не прагнула стати одним з тих, хто описує прості й цікаві речі незрозумілими сухими фразами. Аніта вирішила присвятити себе виключно танцям. Ще в шестирічному віці вона вмовила тітоньку записати її в дитячу танцювальну студію. Тамара в захват від цього не прийшла, адже Аніта була ще дуже маленькою, щоб ходити туди самостійно, тому треба було відводити її і забирати. Добре хоч це місце знаходилося всього за п'ятнадцять хвилин пішки від їхнього будинку. Але оскільки в юні роки вона сама витанцьовувала українські народні, то вирішила, що і племінниці буде корисно захопитися саме танцями. 

Наталя теж не стала перешкоджати намірам дочки, спочатку вона сподівалася, що це захоплення з віком мине, як минуло свого часу у Тамари, а потім, коли Аніта заявила про намір стати хореографом — просто вже не було сенсу її відмовляти. Та й навіщо? Наталя бачила (правда, найчастіше в записі) виступи дочки, і вони по-справжньому захоплювали її. Не тільки тому, що це танцювала її дівчинка, але і, головним чином, тому, що рухи її були дійсно прекрасні. Коли Аніта танцювала, в її очах горів вогонь, в тілі вирувала неймовірної сили енергія. Танець був її суттю, її життям, її сенсом життя. 

Так Аніта і Рєм опинилися в одному університеті. Вона — на хореографії, він — на журналістиці. У першому семестрі дівчина мала слухати лекції матері з культурології. Раніше вона не бачила її в ролі викладача, тільки читала деякі тексти лекцій. Вони здавалися набагато цікавішими, ніж чужі статті на подібні теми, але науковий стиль все одно не викликав в Аніти захвату.

Краща подруга Аніти — Карина, теж вирішила нікуди не тікати з міста, а пішла на журналістський факультет. З Кариною вони були знайомі ще з дитячого садочка, і, здавалося, вони завжди будуть десь неподалік одна від одної. У будь-якому випадку, ніхто не знав, як складеться доля кожної з них по закінченні університету, тому поки дівчата раділи можливості разом ходити на пари і повертатися додому, перетинатися на перервах і щебетати в університетській їдальні або в кав'ярні навпроти головного корпусу. Під час однієї з таких посиденьок вона познайомилася з дивовижним хлопцем, одногруппником Карини. У нього виявилося дивне ім'я, як в одного з братів-засновників Риму. Але його очі були зовсім не італійськими — гіпнотизуючий оливковий колір. І вона зрозуміла, що попалася, як тільки вперше зустрілася з цим поглядом.
Аніта часто закохувалася. Починаючи з того самого першого поцілунку в десять років, коли їй придумалося, що вона любить свого сусіда по парті. Її поцілунок був наполегливим і невмілим. Хлопець був шокований, але швидко оговтався, і в них навіть сталося кілька страшенно романтичних побачень. І з кожним з них Аніта все більше розуміла, що немає в ній насправді ніякої закоханості. А от однокласник навпаки починав входити у смак. Закінчилося все не дуже добре. Черговий раз, коли він потягнувся поцілувати її (між бібліотечних стелажів), вона виставила руки вперед і сказала, що більше не любить його. Це прозвучало по-дитячому просто, без зайвих виправдань і пояснень. Хлопчик був ображений і засмучений. У той же день він попросив класну керівницю пересадити його за іншу парту під безглуздим приводом, ніби Аніта у нього списує (хоча в реальності все було з точністю до навпаки). Після вельми тривалих умовлянь передумати, він все ж отримав своє місце на задній парті. З тих пір у Аніти вперше з'явився ворог. Так, той самий, який підколює з будь-якого приводу і без, сміється з іншими хлопцями, коли проходиш поруч, приклеює жуйку до стільця і ​​паскудить всіма доступними йому способами. Добре, що в неї була потужна група підтримки з дівчат. В їх оточенні Аніта почувалася наче в рятувальному крузі.