Розділ 13. У якому Андрій ламає звичний устрій тролів і рятує гобітів

Коли Андрій вийшов на галявину, де мешкали тролі, йому стало трохи моторошно. Він міцно притримував торбину зі своєю подругою і з тривогою роздивлявся все навколо.

Повсюди валялися якісь кістки. Було облаштоване посередині місце для вогнища. А от жодного намету чи печери, в якій могли б бути предмети зручності такі, як ліжко, стіл чи хоч би лава для сидіння, Андрій не помітив. Та й навіщо таким велетам предмети обстави? Проте найбільше його вразила величезна підвішена клітка на високій сосні. І в тій дерев’яній клітці чітко можна було роздивитися з десяток чоловічків.

– Це гобіти, – прошепотіла доволі голосно фея із торбини, роздивляючись галявину крізь проріхи в торбі. – Певно, тролі їстимуть цих бідолашних. Ти маєш їх врятувати, добрий тролю.

– Мовчи! – прошипів Андрій. – Звісно, я не залишу цих нещасних напризволяще й спробую їм допомогти.

І впевнено покрокував ближче до клітки.

Даремно фіалкова фея хвилювалася, що Андрій не освоїться у поселенні. Адже до нього ніхто із п’яти тролів просто не підходив. Один лише приніс миску із чимось глейким та відразливо коричневим. Але Андрій принюхався, начебто то була каша.

– Чи засмажити м’ясо? – спитав гуркотливо троль.

– Ні, не хочу! – різко й голосно відповів Андрій. Не вистачало ще, щоб йому якогось гобіта підсмажили.

Довелося сісти прямо на землю і їсти те варево, хоч як неапетитно воно виглядало.

За пів години перебування на цій незатишній галявині Андрій зрозумів, що, по-перше, його Тая в тіло жодного із цих монстрів не перенеслася. Бо всі вони були тупуватими, неповороткими створіннями, які переважно притулялися до кам’янистої скелі, завмирали й стояли тривалий час нерухомо. Або хтось підходив до Андрія, запитував, чи не потребує щось їхня господиня і йшов геть.

А по-друге, колишній лікар розумів, що ув’язнені, найімовірніше поранені, або ж мають зламані кінцівки, тож він не зможе залишити їх без допомоги й піти в долину ентів. Доведеться чекати настання темряви й вже вночі звільняти бідолах якимось чином.

Однак критична ситуація настала ще раніше. Бо один із кам’яних велетнів раптом відділився від скелі й прогримів якось дивно так: «Грааааа. Нумо гратися!»

А потім і взагалі трапилося те, про що навіть не підозрював Андрій. Тролі опустили клітку й, перевернувши її, почали витрушувати з неї чоловічків. Сердешні кричали від болю, зойкали й падали один на одного.

Підійнявши одного гобіта із землі велет почав перекидати його, мов м’ячик, з однієї долоні на іншу. Ще й гиготів зі зловтіхою. Андрій, звісно, не міг такого стерпіти.

Стрімко підійнявся й підійшов до того монстра.

– Ану припини! – гаркнув на нього. Якщо тролиця Дріана була в них головною, то цей монстр має послухатися. Сподівався Андрій, що незвична поведінка їхньої володарки не насторожить тролів. Аби вони були насправді такими ж дурнуватими, як спершу здалися.

Троль здивовано глипнув, але ж послухався, жбурнув свою жертву на витоптану траву. 

І тут Андрієві, який завжди був чутливий до чужого болю, зовсім зірвало дах.

– Не роби так більше! Чуєш! – загримів на увесь ліс. – Я забороняю тобі чи комусь іншому калічити будь-яких мешканців лісу. Зрозуміло?

Інші тролі також від’єдналися хто від скелі, хто припинив цю жорстоку гру й посунули до них ближче, кліпали в мовчазній тиші своїми кам’яними повіками. Але які там в них емоції – й не прочитаєш із тих неприродних облич. «От і закінчилася моя подорож іншим світом», – подумалося сумно Андрію.

Чомусь був упевнений, що зараз станеться непоправне й покарають його за нечувану грубість.

Він дивився, як тролі оточують його колом і найбільше шкодував про те, що так і не дізнався, що ж трапилося з його Таєю.

Але даремно Андрій готувався до найгіршого, бо тролі ніякої шкоди йому й не збиралися заподіювати.

Найбільший пʼятиметровий здоровань промимрив щось схоже на вибачення, начебто й не підвищуючи голосу, але ж все одно начебто грім пронісся лісом.

– Дріана сердиться. Припиняйте це!

– Пробач нам, повелителько, – сказав інший та гепнуся на коліна в землю, так що аж пилюка підійнялася стовпом.

Андрій миттєво зорієнтувався. Незрозуміло яким чином тримає їх у поводах найменша за розмірами тролиця, але те, що вони слухняні – це безспірно.

– Ми відпустимо цих гобітів, бо не можна використовувати інших істот для розваги, – спокійно й виважено говорив Андрій. – Я краще вигадаю вам якусь іншу гру! І смажити мʼясо інших створінь ми не будемо! Лише тварин, які не магічні.

Андрій бачив і звичайних представників фауни, коли прогулювався лісом, і магічних істот, схожих на перевертнів. Проте йому найбільше хотілося в ту мить, щоб жорстокі тролі більше нікому не заподіяли шкоди. Тож він вирішив бути суворішим та нахабнішим із ними. Лише прагнув зрозуміти, завдяки чому контролювала їх справжня Дріана.

Щось невдоволено почав мугикати котрийсь із тролів, та пʼятиметровий гігант шикнув на нього.

– Ти хочеш назавтра залишитися каменем, коли сонце знову встане з-за камʼяної гори? Якщо Дріана не проведе ритуал, ми перетворимося в каміння, щойно ранкове сонячне проміння нас торкнеться. Слухайте Дріану, телепні, – от так от легко й виказав таємницю велет, аж розговорився не на жарт.  

Андрій задумався. Можливо, розпитати хоч натяками, як проводити той ритуал? А коли з'явиться нагода покинути це місце, то допоможе скаліченим гобітам утекти з полону тролів, та й вирушить до лабіринтів.