Розділ 11.1…і йде в поселення тролів

Глибоке провалля було довжелезним і доволі широким урвищем, усіяним внизу й по боках гострими кам’яними виступами. Перейти його звичайній істоті було надзвичайно тяжко.

Андрій трохи поблукав понад ним, обираючи доступніший маршрут. Зрештою, прорахувавши як і куди ступатиме, він обережно почав спускатися вниз, хапаючись за виступи.

Помічав, що деякі отвори вирізьблені немовби спеціально для його велетенських пальців та громіздких ступень. Та ще й зауважив дивну особливість. Адже здавалося Андрієві нібито приростають його руки та ноги до каменю там, де він ступав або ж тримався, мов з’єднуються на якусь хвилину, не даючи йому впасти у те глибоке провалля. Навіть якщо виступ був гладким, Андрієві вдавалося надійно зачепитися за нього рукою.

Проте все одно довгий його шлях був, марудний. Поки спустився, аж упрів. Дивне було відчуття, ніби ж кам’янистий покрив його тіла, але нормальне людське сприйняття світу й звичайні фізіологічні процеси Андрієві також були притаманні. Наприклад, зголоднів уже добряче.

– Послухай, Фіалко, а чим тролі харчуються? Бо я вже й, здається, не відмовився б  від ситної вечері.

– Колись тролі споживали лише сире м’ясо, виловлювали тварин у лісі та роздирали їх. Навіть не гидували їсти інших мешканців нашого світу, наприклад, гобітів чи гномів, – глухо доносилася із торбини розповідь феї, проте Андрій усе чув. – Але тепер начебто вже не потребують цього й перейшли на більш-менш нормальну їжу. Подейкують, що навіть магія їхня розвинулася настільки, що вони вже не бояться сонця. А колись могли перетворюватися на каміння, потрапляючи під сонячне проміння. Я в це вірю, бо ж ти також не стаєш каменем. Та й інших тролів я бачила в денному світлі.

– Магія? Тролі володіють магією? – спитав з надією Андрій. Чудово було б мати якісь надзвичайні здібності.

– Так, усі істоти в нашому світі якимось чином магічні. Ельфи мають відмінну регенерацію, їхні рани швидко загоюються. Гобіти володіють феноменальними можливостями чути на відстані. Гноми знаходять скарби, сховані в надрах. Відчувають цілющу силу природи, роблять настоянки, ліки та й взагалі віддано служать ельфам. Бо ельфи царюють у нашому світі.

– А феї?

– А ми – просто красиві й літаємо, – захихотіла фея, трохи вовтузячись у тій торбі. – Ну ще якісь несуттєві здібності. Наприклад, я можу навіювати нетривалі видіння, спровокувати затьмарення розуму ненадовго.

– Це дуже корисні здібності, Фіалко, – пихтів Андрій, уже підіймаючись знову вгору. – Якщо раптом у мене виникнуть якісь непорозуміння з іншими тролями, зможеш навіяти комусь із них щось таке?

– Не знаю, чи вистачить моїх сил. Хотіла на тобі спробувати, як у пастку потрапила в тому гілляччі, але потім передумала, бо повірила, що ти хочеш мене врятувати.

Та потім вже було не до розмов, бо Андрієві все тяжче було підійматися. Але вперто хапався за виступи чи просовував долоню у вглиблення. Підтягував своє кремезне тіло. Рухався вправно та цілеспрямовано. Так якось і виліз на той бік провалля.

– Тепер тихо будь, маленька феєчко, – прошепотів, повертаючи голову назад та поправляючи торбину. Адже побачив, як від каменю відділяється здоровенна постать троля, більшого разів у зо два, і повільно наближається до нього.

Андрій не боявся, що його викриють. Трохи тривожився, щоб не помітили фею. Але сам невідривно дивився на велетня, котрий до нього підійшов.

Якщо обличчя самого Андрія-тролиці хоч якось нагадувало людське, то інший троль взагалі мав вигляд справжнісінького монстра. Ніс був настільки великим, що закривав пів обличчя. Колір кам’яного покриву тіла не такий приємно синюватий, як в Андрія, а відразливо сірий, начебто мокрий асфальт після дощу.

Той троль почав мугикати щось таке протяжне, схоже на: «Дріаааанааааа». І Андрій із жахом подумав, що його одноплемінники, певно, знають, що він – тролиця. Хоч би не виявилося, що у Дріани тут якийсь чоловік ще є.

А в той час, як Андрія гризли сумніви, чи варто було взагалі лізти через те небезпечне провалля, той велет зробив щось несподіване. Бухнувся на коліна, спричиняючи страшенний гуркіт на весь ліс, аж відгомін прокотився проваллям від того шуму. І промимрив так, що Андрій ледь зрозумів:

– Ми чекали на тебе. Ти прийшла…

Ще й розтягував слова, й здавалося, що гуркіт грому розриває небо та розбурхує ліс.

Проте не встиг Андрій оговтатися й вигадати план дій, як захиталися дерева й з-за височезних сосен вийшов ще один троль і так само шанобливо опустився на коліна. Тут вже до Андрія дійшло, що, мабуть, у них головує саме Дріана. А коли ще й другий промугикав: «Наказуй нам, господине!», то сумнівів не залишилося. У поселенні тролів керує усім тролиця.

Це було і добре, і погано. Добре – бо, виходить, Андрієві точно не нашкодять. Погано – бо він абсолютно не уявляв, що йому робити та які накази віддавати.

А дивлячись на схилені перед ним голови кам’яних монстрів, він згадав, що страшенно голодний.

– Їсти хочу! – буркнув голосно. Хто їх знає тих тролів, яке між ними спілкування було. Краще короткими репліками з ними спілкуватися.

Тролі почали неквапливо підійматися, потім посунули кудись углиб лісу. Андрій пішов слідом за ними, роздивляючись понівечену повсюди зелень.