10.1…і з’являється шпигун

Елізарій  першим метнувся до тих кущів. Із силою почав шарпати ті гілки, мов нестримний вітер, і вигукнув раптово:

– Ось попався! А хто це у нас тут? – Витягнув зі сховку невеличкого метрового чоловічка й поволік його до найближчого ліхтаря, щоб добре розгледіти.

Тая поспішила за ними, намагаючись роздивитися впійманого підглядника. Це не був гном. Зовсім худорлявий хлопчина з дитячим обличчям. Вона гадала, що дивакувата зовнішність чоловічка їй привиділася в мороці ночі. Однак роздивившись, Таїсія впевнилася, що він мав короткі штанці й абсолютно волохаті ноги та руки.

– Так-так. Цікаво, що в королівському парку забув гобіт? – Принц, міцно тримаючи за густі кучері, розвернув під ліхтарне світло обличчя бідолашного шпигуна. І уважно роздивлявся його.

– Панянко Таїнелло, це ж я, Герберт, - скиглив чоловічок. – Не смикайте мене за волосся, будь ласка! Ви ж повириваєте мої розкішні кучері! – ледь не плакав сердешний. – Ваш батечко наказав мені стежити за вами, щоб принц Елізарій…Ваша Високосте, з усією повагою не можу вам поклонитися, – скосив очі у бік Таїсії гобіт. – Пан Фабіо дуже хвилювався, щоб Його Високість, найсвітліший принц, не зазіхав на вашу честь. Тож відправив мене стежити.

Елізарій, певно, за своє нетривале перебування дочкою Фабіо фон Фібуца не з усіма слугами познайомився, або ж Герберт йому на очі не траплявся, бо здивовано спитав:

– Ти служиш Фабіо? – навіть не заморочувався конспірацією принц. Не вважав за доцільне називати фон Фібуца батьком.

– Так-так. Паняночко Таїнелло, що з вами? Невже ви забули свого вірного Геберта? Ви якась зовсім не схожа на себе. Ще й цей одяг чоловічий вам геть не личить.

Зауваження гобіта про одяг чомусь нагадали Таїсії так і не пройдений нею курс із розкриття своєї жіночності. Вона була регіональним директором, керувала великою кількістю людей. Любила жіночі костюми-штани, піджаки й сорочки, що мало чим відрізнялися від чоловічих.

Мала якісь залежані сукенки в гардеробній, але не вдягала їх.

Андрій, звісно, жодного разу не критикував її стиль. Але якось запропонував купити декілька суконь. Лише розізлив своєю пропозицією, гримнула на нього й пояснила доступно, що вона – жінка сучасна й має право одягатися так, як їй хочеться.

Проте ж в інстаграмі потрапили на око курси, що розкривають жіночність. Сама не розуміла, нащо їх придбала. І перше заняття було про одяг. Про те, що сукня — це символ жіночності, витонченості та легкості, головний атрибут гардероба будь-якої сучасної жінки.

Тая розізлилася й більше ті проповідування не слухала. А сукні так і не вдягала.

Однак, споглядаючи свою зовнішність у чоловічому вбранні, їй справді здалося, що Таїнелла мала значно кращий вигляд у ніжній невагомій сукні, ніж в одязі принца.

– Чудово, значить, Фабіо відправив тебе шпигувати. Але як ти потрапив у королівський парк? Він же охороняється? – допитувався принц, все ж таки відпустивши густу шевелюру невдачливого шпигуна. – І гобіти мають прекрасний слух, як мені відомо? Можуть чути те, що відбувається на відстані багатьох кілометрів. Тож ти все чув, так? Зізнавайся, негіднику, дізнався вже про нашу із…принцом таємницю? – ледь не обмовився Елізарій.

Але гобіт, підозріло зиркав на обох, не зовсім розуміючи, що відбувається.

– Я щось геть не розумію…Ви ж маєте знати…Хіба ж ви могли забути, що ваш вірний Герберт – неправильний гобіт, каліка, котрого вигнали геть із поселення гобітів? Бо я ж маю ваду. Я погано чую, не так, як інші гобіти. Але ж цілком правдиво копіюю голоси та відтворюю будь-які інші звуки. Невже ви не пам’ятаєте, як маленьку Таїнеллочку я смішив, передражнюючи голос вашого батька?

– А скопіюй-но мій голос, - наказала владно Тая. Адже геніальна ідея їй спала на думку. Цей гобіт був, мов подарунок долі для них.

– Ваша Високосте, як я можу? – знітився Герберт. Але Тая повторила свій наказ. І один в один голос принца пролунав з його вуст. – Я принц-спадкоємець, Елізарій, присягаюся, що не ображатиму жодним чином Таїнеллу фон Фібуц.

Справжній Елізарій голосно розреготався, Таїсії також стало смішно.

– Я ж так і охорону обдурив, – натхненний веселою реакцією зізнався гобіт. – Коли один охоронець відійшов у своїх справах, гукнув його голосом двох інших. Начебто щось знайшлося в кущах. А сам шмигонув у ворота.

– Добре, Герберте, я тебе карати не буду, – Таїсії все легше було накази направо й наліво роздавати. – Заночуєш поки в якійсь віддаленій альтанці в парку, а на ранок вирішимо з Таїнеллою, що робити з тобою. Але не думай навіть кудись чкурнути, бо знайду тебе будь-де.

– Дякую-дякую, Ваша Високосте, – вклонявся низесенько невисокий гобіт.

– Думаєш, він направду нічого не чув? – спитала Таїсія в принца, коли вже підходили до бокового входу.

– Не знаю навіть, але його здібності можуть стати нам в пригоді. Треба добре план продумати, хоча спершу завітаймо в бібліотеку. Ходімо, проведу тебе таємними ходами, – заінтригував принц.

Палац мав розгалужену сітку таємних ходів, якими підставна Таїнелла і скористалася, поцупивши у кімнаті принца одяг і ті речі, які їй були необхідними. Тими ходами вони й пройшли в бібліотеку.

Довелося запалювати лише декілька свічників, щоб уваги не привертати. Годину вишукували корисну інформацію про лабіринти ентів, але все було марно. Якісь розпливчаті відомості про те, що лабіринти змінюють тих, хто їх проходить. Дають відповідь на всі питання та збагачують мудрістю. Ніяких конкретних описів. Лише вдалося знайти зашифровану карту, яку Елізарій вирвав із древнього фоліанта й засунув собі за пазуху. Вона начебто показувала, де приблизно знаходиться вхід у ті лабіринти. Але ж спершу її треба було розшифрувати.