Розділ 10. У якому ент дає незрозумілі поради

Принц Елізарій, знаходячись у тілі Таїсії, геть знахабнів. Адже одягнувся як чоловік, найімовірніше, у свій власний одяг.  Шовкова сорочка, гаптована срібними нитками, що мерехтіли у світлі яскравих зірок, шкіряні штани, тугий хвіст.

– І не треба так осудливо пихтіти на мене! Мені ці кляті сукні осточортіли. Я хочу ходити так, як мені зручно, – ох і впертим був спадкоємець престолу.

– Це необачно! У всіх можуть виникнути питання.  Я й так ледь не викрилася. Не можна було сказати, хто із сестер Корнелія, а хто Офелія? – Тая не менше гнівалася. Їй грати нав’язану роль було навіть тяжче, ніж принцові.

– Корнелія вища зростом і ніс у неї з горбинкою. Але я рідко й розмовляв із ними. Нащо взагалі було звертати на них увагу? Вони тупоголові й недолугі, як і переважна більшість ельфійок, – так самовпевнено й зневажливо розмірковував Елізарій, аж розлютилася Тая.

Їй захотілося вперіщити його гілочкою ялівцю, повз який вони проходили. Так йому й треба, що в тіло жіноче потрапив. Таї спало на думку ще й роботою якоюсь клопіткою його навантажити, щоб покарати добряче за таку гендерну дискримінацію. Якщо лишень саме сьогодні не трапиться обмін.

Але попри сподівання обох власників чужих тіл, обмін в ту яскраву зоряну ніч не здійснився.

Коли Тая та Елізарій підійшли до віковічного граба, то дух лісу, правічний ент відокремився від дерева. Низенько поклонився.

Уже й начебто звикла Тая до цього казкового світу, населеного різноманітними істотами. Проте вигляд людини-дерева трохи здивував. Шкіра уся на обличчі, долонях була немовби деревна кора, замість волосся розвивалося на вітрі тріпотливе листя.

Таїсія намагалася розгледіти чіткіше це дивне створіння. Однак вночі це було важко, ще й голос тихо звучав, ледь чутно.

Усюдисущий дух одразу здогадався, хто є хто, бо звернувся шанобливо саме до рудокосої ельфійки, тобто Елізарія.

– Мій принце, я знаю про вашу біду. Але шлях до правди навряд чи знайду. Бо магія сильна, нема протидії. Проте не позбавить ваш ент вас надії.

– Він що, віршами розмовляє? – стиха спитала Тая.

– Так, це їхня особливість. Та ще й відповідають інколи непевно, розмито. Треба здогадуватися, що вони хочуть сказати. Але до поранених часом приходять, якщо їх дуже добре попросити. Але не перебивай, слухай уважно, – гримнув на Таїсію принц.

До ента ж звернувся ввічливо:

– Невже насправді немає протидії? Має бути який-небудь спосіб здійснити обмін тілами. Бо ця людська дівчина якимось дивним чином опинилася у моєму тілі. 

Вираз деревного обличчя магічної істоти було не розгледіти під тою потрісканою корою, однак він задумався і досить довго не відповідав.

– На все, що трапляється – є своя ціль. Та це перенесення – не лише ваш біль. Зарадити цій біді я не в змозі. Знайдете відповідь лише в дорозі.

– У дорозі? Нам треба кудись вирушати? – усе допитувався принц.

– Так. Вам допоможе лише найсильніша. І серед ентів усіх наймудріша. Але шлях до неї – складний і заплутаний. Бо Ента живе за лабіринтом крученим.

– Я чув про ці лабіринти, – сумно якось сказав Елізарій. – Їх доволі важко проходити. За мого життя я не зустрічав жодного ельфа, який би ці заплутані ходи проходив. Та ще й знайти їх – велика проблема, адже сховані вони десь за лісом тролів у долині ентів.

– Ви можете нове тіло своє прийняти. А хто є хто не варто нікому знати, – ще одну віршовану ідею запропонував ент.

Та це було неприйнятно, звісно. Пхикнув невдоволено принц, помахала заперечно головою Тая.

– Що ж побажаю тоді вам удачі. Нехай будуть не надто складні задачі, – і дух лісу вже збирався знову вмоститися у своє дерево, коли раптом Тая згадала про короля.

– Е, мудрий енте, скажи, будь ласкавий, як вилікувати короля?

Ент  на хвилинку затримався, а потім знову продекламував  вірш:

– Неможливо допомогти тому, хто не хоче. Енергія життя в ньому не клекоче. Він сам вже не прагне цього царювання. Тож марні будуть усі ваші старання, – і шмигнув у своє дерево.

– Зажди, не зникай, – спробувала докликатися до нього Тая. Не могла повірити, що немає ніякого шансу вилікувати короля.

– Щось ти вже занадто вжилася в роль спадкоємця, – дорікнув Елізарій. – І батька навіть хочеш вилікувати. Гадаєш, ми не зверталися до ентів та інших цілителів? Він не хоче зцілитися, хоч гопки скачи – нічого не зробиш. Упертий, як віслюк.

– Треба знайти причину, чому він так почувається. Та вам, Ваша Високосте, мабуть, вигідно, щоб король якнайшвидше сконав? – даремно це Тая сказала, бо Елізарія аж пересмикнуло.  

– Ти притримай свій язик за зубами, бо переноситимешся у понівечене тіло. От навіть біль терпітиму, але пальця на твоїй худій руці відрубаю, – ще й тендітним зап’ястком покрутив перед Таєю.

– Тоді і я дещо вам, Ваша Високосте, відріжу, – Тая не стала уточнювати, що саме, але за вухом почухала пальцями. Не варто їй погрожувати, бо ж і вона не ликом шита.

Принц, мабуть, все ж таки зрозумів, що перебрав міру. Але ж не перепросив гордовитий нахаба.