Розділ 6. У якому в Андрія з'являється помічниця

Андрій страждав. Нове тіло спричиняло стільки дискомфорту, приниження й цілковитого неприйняття, що лише думка про Таю утримувала його від самогубства.

Навіть змити кров зі свого кам’янистого тіла не захотів. Він ніколи не вірив у бога чи в щось надприродне, лише в науку та в те, що можна було раціонально пояснити.

Як лікар він знав, що немає життя після смерті, а всі теорії про переселення душі – лише вигадки.

Але як тут поясниш таке чаклунство. Невже він помер? Але чому опинився у тілі монстра?

Спекотне сонце кидало косе проміння на його трохи покриту мохом макітру. На плечі тріпотів крильцями якийсь різнобарвний метелик. З несправедливою образою на увесь цей потойбічний світ він спробував відкинути комаху геть, але незграбними пальцями лише  здавив її бідолашну.

«Яка ж несправедливість! – гірко подумав. – У земному світі я рятував життя, а тут вже другу істоту його позбавив».

З відчаєм згадав про короля Андруса. Можливо, варто було забрати його тіло із собою? Напевно, це якась помилка і він мав би опинитися у тілі того короля. Але чому? Чому він – тролиця?

Андрій зовсім заплутався і навіть не здогадувався, що робити.

Тая завжди називала його безхребетним та млявим. Хоча це була неправда. Йому часто доводилося ухвалювати важливі рішення у критичних ситуаціях. Він проводив складні операції та часом робив щось таке неможливе, за що отримував безмірну вдячність своїх пацієнтів. Але ніколи не вимагав якоїсь подяки в конверті чи додаткових бонусів.

І навіть з обласної лікарні, в якій працював, не хотів переходити до якоїсь приватної клініки. Бо звик, бо тяжко було змінювати колектив та звичне місце роботи.

Соромився натякати про підвищення заробітної плати чи кар’єрне зростання. Байдуже ставився до чиїхось статків та збагачень. Але коли Тая почала дорікати йому їхнім кумом, який швидко розкрутився на якомусь бізнес-проєкті, він знехотя щось і собі почав шукати й мудрувати.

Однак коли підібрав підхожий і начебто перспективний варіант, то люба дружинонька вкотре його нищівно розкритикувала. Не витримав. У кожного чоловіка є своя межа терпіння. І ті нездоланні непорозуміння через ту межу їх і перевели. Вирішили розлучитися.

Проте Андрій був завжди чесним із собою і знав, що дружина йому досі не байдужа.

І от тепер не міг відвести погляду ні від своїх мерзенних пальців, які колись були витонченими й доволі вправними, ні від своїх потертих штанів, в яких уже не було чоловічого єства.

Правду, виходить, казала Тая, що нібито мало він схожий на чоловіка, а відтепер і поготів. Зовсім на бозна-кого перетворився.

Але не міг шубовснути у воду, не міг розтрощити своє противне тіло об каміння, бо спиняла його думка про неї. Треба було переконатися в тому, що Тая також потрапила у цей світ, або не потрапила.

Тому, переборовши свій розпач, підійнявся і вирушив на пошуки лісу тролів, про який згадувалося кимось з ельфів.

Він все роздумував про свою нову сутність. Цікаво, а тролі взагалі поділяються на чоловіків та жінок? Чи, можливо, вони існують, як безстатеві істоти, що притуляються до справжніх кам’яних скель та ловлять у свій мох комашок.

Його гіркі  роздуми перервало пискливе глузування, що долинало із густих крон розложистих дерев.

– Потворний та дурний троль!

– Ніхто не дружить із безмозкими тролями!

 – Хі-хі. Домовлявся про дружбу з темними ельфами, а сам вбив їхнього короля!

Андрій спересердя трухнув ті гілки, та з них, мов зграя галасливих пташок, вилетіли сяйливі феї. І розпорошилися магічним сяйвом поверх густо рослого листя.

Одна із фей, у яскраво-блакитному вбранні й із синюватим відтінком волосся, зачепилася ніжкою за гілку та злякано тріпотіла прозорими крильцями.

Уже не було настрою глузувати із кремезного троля. Тихо лише схлипувала й нажахано поглядала то на троля, то на гілку.

Андрій обережно перебирав гілки, що затуляли фею. Важко було рухати пальцями, зовсім не гнучкі й цілковито незграбні. Але все ж таки спромігся зламати гілляку далі від застряглої мініатюрної ніжки.

Намагався якомога повільніше промовити:

– Я не заподію тобі шкоди. Зараз спробую звільнити тебе.

Фея, здається, зрозуміла, бо перестала відчайдушно махати крильцями. Озирнулася навколо в пошуках своїх подруг, але їх усіх начебто здуло вітром. Жодної не було поблизу.  

Опецькуваті пальці троля намагалися акуратно зламати те хитре гілкове сплетіння.  Це було доволі складно зробити його негнучкими пальцями. Але він був наполегливим і скрупульозним, тож невдовзі, прововтузившись добрих пів години із тим сплетінням гілок, майже звільнив фею.

Він ніколи не боявся кропіткої роботи, що потребувала часу, витримки та зосередження. Тож гілочку за гілочкою йому вдалося розплутати той клубок,  навіть не зламавши ніжку полонянки.

– Лети, чарівне створіння, – сказав їй трішки із сумом. Бо феєю бути, мабуть, краще, ніж тролицею.

Фея спершу чкурнула геть, але потім він помітив її знову у кронах дерев. Супроводжувала його, перелітаючи з одного дерева на інше.