Розділ 3. У якому Андрій дізнається справжнє значення слова «тролінг»

– І що з цією тушею робити тепер?

– Може, оклигає?

– Ти ж казав, тролів важко здолати! Збрехав, виходить?

– Принц Елізарій виявився доволі вправним воїном. Хто ж знав?!

– Хто ж знав! Хто ж знав! Телепень!

Андрій настирно намагався розплющити очі й поворушити хоча б однією кінцівкою. Крізь тріпотливе листя пробивалося сонячне проміння й засліплювало очі. Дзвінке цвірінькання пташок переривалося дурними репліками, що долинали до його свідомості бозна-звідки.

Щойно отямившись, він прекрасно зрозумів, як лікар, що такий стан його організму був спровокований штучно. Голова гуділа, як в студентські роки після жахливого похмілля. Згадав відразу ту дивну бабцю, що налякала його біля джерела.

Адже так, як і наказувала Тая, він узяв два пустих бутлі й поспішив набрати джерельної води. Ще й із нею хотів прогулятися. Не сподобалося йому, що дружина,  хоч і майже колишня, самотою десь блукає.

Але, нахилившись до прохолодного струмка, ледь не шубовснув у воду, бо кахикнув хтось позаду.

Джерельний холод пронизав руку. Протер розпашілого лоба, озирнувся й побачив на дерев’яному містку позаду себе якусь стару жінку.

Саму бабцю пам’ятав доволі смутно. Лише одяг впав у око, якийсь несучасний, замизканий, мовби сто років вона його не прала. «Мені потрібна ваша допомога. Тая твоя погодилася допомогти. Ви – мені, а я – вам», – щось таке незрозуміле говорила начебто. Ну а потім – хоч убий! Нічого не пам'ятав.

– Треба або кидати його тут, або кликати цілителя. Може, скажемо королю Андрусу, що він помер? Таку груду ми точно з собою не потягнемо. Ледь від світлих відволокли.

Андрію схотілося гаркнути на тих балакунів, щоб перестали молоти нісенітниці.

– Отож! Ніхто далі його тягнути не буде. Та ні, здається, оклигав. Ворушить он кінцівками.

Андрій, примруживши очі, хотів закрити обличчя рукою від надокучливого сонця. Певно, бризнула на нього якоюсь психотропною речовиною та стара, а тепер ось у лісі знайшли його випадкові безхатьки чи місцеві алкоголіки.

Проте коли підніс долоню до очей, то майнула думка, що перегрілася голівонька на сонці. Бо не його рука затуляла сяйливі промені. Якісь здоровенні кам’янисті пальці, покриті з тильного боку зеленим мохом нависли над його здивованими очима. Покрутив туди-сюди ту долоню. Підняв угору другу руку. І та така ж скам’яніла, зовсім не людська рука. Помахав, щоб впевнитися. Дідько! Це насправді він таке робить!

– Агов, Дріане! Ти геть здурів! Не махай своїми клешнями так сильно!

Андрій спробував підійнятися й спертися на лікті. Глипнув спершу на свої руки, передпліччя, голий синюватий торс. Судомно вдихнув ковток повітря із гучним зойком. Адже здавалося, що все тіло, аж до здоровенних босих стоп, було вирізьблене із каменю.

– Це що? Як? Хто? – він не зрозумів одразу, що те громоподібне ричання, у якому були ледве зрозумілі короткі слова, належить йому.

– Оце ти, Дріане, шубовснувся у пилюку. Це ж треба таке! Від манірного ельфа таку серйозну травму отримати.

Андрій обернувся у той бік, звідки почулися ті незвичні речення. Якісь темноволосі люди стояли поряд із ним. Двоє чоловіків, здається.  Тільки вуха дивнуваті у них: гострі та довгі. Начебто ельфи якісь, їй-богу.

– Ви хто? – проревів, мов дикий звір.

– Геть з розуму зійшов! Тікаймо! – вигукнуло одне із цих казкових створінь.

І миттю гайнули в густі хащі. Це була катастрофа.

Незграбно підійнявшись, ламаючи прилеглі кущі, Андрій нажахано з кожною секундою упевнювався, що це величезне триметрове тіло тепер належить йому.

Маючи всього-на-всього зріст метр шістдесят п’ять, він собі тепер здавався велетнем.

Андрій розпачливо гукав до тих бігунів, які миготіли між соснами. Безжально ступаючи своїми громіздкими ногами по буйнотрав’ю, намагався їх наздогнати й випитати, що ж це за оказія така трапилася з ним.

А за якийсь час марних спроб наздогнати моторних ельфів Андрій помітив вдалині якесь наметове містечко. Купа наметів різного розміру розкинулася в мальовничій долині. Коні, озброєні воїни – схоже, що це був якийсь військовий табір.

І в ту наметову метушню прийшов разом із Андрієм цілковитий хаос.

– Ховайтеся усі! Дріан з глузду з’їхав! – верещав один із довгокосих.

Довговухі почали якнайшвидше хапатися за зброю. Хтось розмахував мечем, хтось направляв на нього лук. Андрій хотів помахати їм заспокійливо й запевнити, що він не має наміру їм нашкодити, але не розрахував свою тепер уже богатирську силу й лапищею задів один з наметів. Той склався, мов картковий будиночок, придавивши когось усередині.

Андрій зрозумів, що краще не провокувати й стояти спокійно.

– Я не завдаватиму вам шкоди, – як не дивно, він майже розбірливо й голосно прогуркотів на всю галявину, але ж не заспокоїв цей військовий загін.

Бо вони вороже поглядали й оточували його напівколом. Але передні ряди розступилися, пропускаючи наперед високого статного ельфа.

– Король Андрус усе вирішить.

– Еге ж, зараз поставить цього троляку на місце.