Розділ 1. У якому розповідається, як небезпечно прокидатися в незнайомих місцях

– Він мертвий?

– Ні, запевняю тебе, що він – живий-живісінький, просто знепритомнів.

– Але вже ціла година минула. Можливо, покликати цілителів, когось із ентів?

– Ні, не варто! Щоб не ширилися чутки про смерть наслідного принца. Краще йди заспокоюй натовп. Скажи, що принц спить і поранення не суттєве.

Якісь безглузді діалоги мляво просочувались крізь її неспокійний сон. Тая ледве розплющила свої важчезні повіки. Ой, матінко рідна, чому ж голова так нестерпно болить? Неначе оловом налита. І гул цей дратівливий та голосний віддалено чується, немовби скреготіння мечами чи шпагами. Кожен незвичний звук болісно відлунював у мізках. Де це вона взагалі?

Незнайоме місце її більше спантеличило, ніж налякало.

Через проміжки в бруднувато-жовтій парусині кволо пробивалося сонячне проміння. Схоже, це був якийсь величезний намет. Але от питання: як вона, Таїсія Петрівна Головко, регіональна директорка мережі магазинів розливного пива «Будь-Мо», сюди потрапила?

Повільно повернувши свою багатостраждальну голівоньку вбік, Тая з подивом відмітила, що дивна якась обстава в цьому шатрі. Крісло наче із Середньовіччя, столик невеличкий, кований поряд із ліжком. Пляшечки якісь на ньому, схоже, що якісь мікстури чи лікувальні порошки.

Але найбільше здивувалася вона з  незвичайно одягнутого низькорослого чоловічка, який стояв трохи поодаль від ліжка.

Це якийсь злий жарт над нею чи плід хворої уяви?

– Ох, нарешті, Ваша Високосте, ви прокинулися, – сплеснув руками той дивний рудобородий  карлик.

Підійшов спритно до столика, почав перебирати ті пляшечки.

– Зараз дам вам зміцнювальний напій, змащу ще раз вашу рану. Ох, і налякали ви нас своєю відчайдушною хоробрістю!

Тая глипнула на ту чудасію, намагалася підібрати якісь гнівливі слова обурення. Бо ж ця вистава їй зовсім не подобалася.

– Ох, джерельної води вам забув принести. Зараз, я миттю, не підіймайтеся лишень, – і карлик мигцем вискочив із шатра.

Варто було, мабуть, всупереч словам того гнома підвестися й тікати кудись, але сил не мала зовсім. Тіло її категорично не слухалося, ледь поворушила пальцями.  

Що робить людина, прокинувшись у невідомому місці? Звісно, спершу намагається згадати, що ж відбулося напередодні.

Тож Тая, знову заплющивши очі, спробувала відтворити вчорашні події у своїх спогадах.

Спочатку з майже колишнім чоловіком їхали кілометрів триста до села її бабусі. Тая вирішила, що варто продавати бабусину хату, що вже декілька років стояла мертвим вантажем на мальовничому березі широкої ріки.

Дивовижні були місця Таїсиного дитинства, казкові навіть! Густі ліси барвистою зеленню нависали над повноводною, темною гладдю ріки. І село, що розкинулося на горбах на другому березі річки, розквітало та буяло неймовірними краєвидами.

Тут, попри непопулярність сільського життя, завжди було людно. Адже унадилися сюди їздити кінороби. І знімали щоліта на радість місцевим мешканцям то реклами, то фільми. Керівництво області навіть спромоглося відремонтувати дорогу, щоб розвивати туризм.

І от якраз під цей знімальний бум надумалася Тая продати бабусину хату. Але сама побоялася ночувати в тій хатині, та й дорога була неблизькою. Раптом би втомилася за кермом. Тож взяла із собою Андрія, з яким мала намір ось-ось розірвати шлюб.

Таїсія та Андрій були людьми цивілізованими та поміркованими. Тож після п’яти років доволі терпимого життя разом, вирішили миролюбно все ж таки, що вони одне одному не підходять і варто розлучитися. Але залишалися й досі в дружніх стосунках та в одній квартирі.

Тому коли дружина запропонувала з’їздити в село, зробити фото хати та виставити її на продаж, Андрій відразу погодився.

Наступне, що чітко пам’ятала випадкова жертва обставин – це те, що схотілося їй прогулятися, доки Андрій лагодив перекособочений паркан.

Ці місця були її джерелом життєдайної енергії, спогадів та сили. Вона неспішно йшла лісовою стежиною, згадуючи, як малими із подругами любили тут гуляти, влаштовували пікніки, будували халабуди. Пригадалося ненароком, як одного разу вони ледь не згубилися в таємничій гущавині лісу, шукаючи хатину лісової відьми. Були такі легенди в селі, що начебто жила десь в лісових хащах стара бабця Горпина, яка здавна відьмувала.

Якусь закинуту халупу серед столітніх ялинок дівчатка все ж таки знайшли. Таю, як найстаршу, відправили першою на розвідку. Моторошний скрип відчинених дверей пролунав серед тихого шепотіння лісу.

Нікого не було, звісно, в тій хатині. Купа мотлоху й бруду. Але здалося десятирічній дівчинці, ніби у напівпітьмі зиркнули на неї людські очі.

З розпачливим вереском кинулася Тайка до своїх подруг. Більше дітвора тою стежкою не гуляла. Чому ж дорослу Таїсію потягнуло туди, не могла собі пояснити. Просто йшла, вдихала той свіжий п’янкий запах хвої, думала про свій нудний та, напевно, нещасливий шлюб. Хоча ж розуміла, що Андрій був непоганою людиною. Лікар-хірург, який відданий своїй професії. Спокійний, врівноважений, трохи марудний та важкий на підйом. Хоча помітно було, що кохав та турбувався.

Ось і зараз дзенькнуло повідомлення в телефоні. «Ти де?» – хвилювався Андрій. «Іду до хатини старої відьми, за джерелом стежина в ліс веде. Малими з подружками гуляли тут», – розгорнуто йому відповіла.