Глава 1

Завтра моє весілля. У королівстві готують троянди, а я думаю лише про того, кого не маю права кохати.

Все сталося так швидко, що я навіть не зрозуміла, коли почала думати про нього. Або, можливо, знаю…

Тієї ночі вирішувалась моя доля. Я мала вийти заміж за молодого короля Едверда Валлорського. Молодий чоловік — блондин із виразними зеленими очима й середнього зросту. Багато принцес були в його палаці, але жодна не сподобалась королю.

— Я не розумію, чому я повинна їхати туди, якщо ми все одно маємо одружитися, — бурмотіла я.

— Єлизавето, ви повинні поїхати. Ви ж знаєте, як ваш батько буде засмучений, — зітхаючи, сказала моя помічниця Карен.

Карен — моя помічниця, жінка старших літ з доброю душою.Вона була зі мною від самого дитинства й виховувала мене.

Я ніколи не думала, що вийду заміж так скоро. Через три місяці мені буде 18, і в той самий день я стану дружиною.

Нас із Карен попередили, щоб ми вже виходили з покоїв і сідали в карету.

— Єлизавето, ми чекали на вас. Проходьте, ваш батько вже там.

Я востаннє глянула на палац, у якому прожила всі ці роки. За цей час я не відчувала тут ні щастя, ні затишку. Лише напругу і смуток.

Відтоді, як померла моя матір, батько зовсім перестав проводити зі мною час. Тоді я думала, що йому треба простір, але тепер розумію — він і не намагався зблизитися зі мною. За цей час він укріпив союз із Валлорським королівством, і щоб зміцнити дружбу, вони вирішили, що їхні діти мають одружитися.

Через рік після смерті мами я зрозуміла, що більше не відчую ні ласки, ні тепла — ні від батька, ні від дому.

Я сіла в карету й попрощалася з Карен. Вона була єдиною людиною, яка справді мене любила, і я її теж.

— Карен, ми ще зустрінемось, я обіцяю. Я приїду. Чекай мого листа.

— І я чекатиму на вас, моя пані. Прощавайте!

Мені хотілося плакати — адже це була єдина людина, яку я цінувала всім серцем. Але я пообіцяла собі, що колись повернуся по неї.

Дорога була довгою. Ми їхали чотири дні й ночі. У кареті були лише я та батько, і за весь цей час ми майже не розмовляли. Та мені було байдуже — я думала лише про майбутнє весілля і молодого короля Едверда Валлорського.

Скільки дівчат приходили до нього — і жодна не сподобалася! Як же можу сподобатися йому я? Як він ставитиметься до мене? І хто він насправді?

Коли ми прибули до палацу, нас зустрів молодий чоловік невисокого зросту.

— Добрий день, Ваша Величносте! Я Келліт. Покажу вам палац і пізніше познайомлю з королем Едвердом Валлорським.

— Рада знайомству, Келліте. Але спершу хотіла б відпочити після довгої дороги.

— Звісно, мадам. Ми приготували для вас найкращі покої. Король наполіг, щоб після весілля ви мешкали з ним разом.

— Звісно… — я не мала що відповісти.

Недалеко стояв мій батько. Йому було б байдуже, якби я навіть відмовилася. Для нього я — лише частина угоди, яку він уклав із батьком Едверда.

Келліт провів мене до моїх покоїв. Це була простора кімната з великим м’яким ліжком, шафою з книгами, дзеркалом у позолоченій рамі й письмовим столиком.

На ньому лежали чорнило і кілька аркушів паперу. Біля ліжка — ваза з жасмином, а з тераси відкривався вид на річку, що перетинала дорогу. Звідси можна було бачити, як живуть люди, як пролітають птахи, як цвітуть квіти…

Мої думки перервав Келліт.

— Мадам, вас чекає король у бенкетній залі. Я проведу вас.

— Дякую, Келліте.

Ми спустилися до зали. Там горів камін, а стіни сяяли золотими прикрасами. Посередині — великий стіл, за яким сиділи мій батько і король.

Я привіталася і сіла.

— Ваша Величносте, Ваша Високосте, — почав Едверд. — Для мене велика честь приймати вас у своєму домі.

— Честь взаємна, королю Едверде. Дорога була довгою, але варта того, — відповів мій батько.

— Я впевнений, що ви знайшли спільну мову з моєю донькою. Вона розумна й гарна, хоч і трохи стримана, як кожна юна дівчина.

— Сподіваюся, що наша зустріч буде приємною для всіх нас, — тихо промовила я.

— Моя країна вимагає гармонії, — відповів король, дивлячись мені в очі. — Я хочу, щоб ви відчували себе тут як у дома.

— Це дуже люб’язно… Дякую, Ваша Величносте, — сказала я, не знаючи, що додати.

Коли я повернулася до своїх покоїв, довго не могла заснути. Я думала про нього. Його очі, голос, те, як він говорив зі мною.

Вранці мене розбудила покоївка. Сьогодні Келліт мав показати мені палац і сад.

І коли ми вийшли в сад, я завмерла. Він був схожий на казковий лабіринт — усе потопало в ароматах троянд. Стежки, вимощені світлим камінням, ковані ліхтарі, мармурові статуї, спів птахів…

Посередині — старовинний фонтан, вода з якого блищала на сонці, як кришталь.

Мені здавалося, що я потрапила в інший світ.

Коли ми звернули за поворот, я побачила поле, де паслися коні. І тоді — його.

Чоловік із каштановим волоссям і карими очима стояв обличчям до сонця. Його волосся відливало золотом, і я не могла відвести погляду.

Я не знала, хто він, але щось у мені здригнулося.

Він стояв спокійно, тримаючи коня за повід, і, здавалося, не помічав мене.

— Хто це? — тихо спитала я в Келліта.

— Це Леонард, — відповів він. — Королівський вершник. Один із найкращих у війську.

Його ім’я відгукнулося в мені дивним теплом. Леонард…

Коли він підвів погляд, наші очі зустрілися. На мить усе навколо зникло: сад, палац, навіть повітря.

Лише він — і я.

І щось у його погляді змусило мене відчути те, чого я не мала права відчувати.

— Ви зупинилися, Ваша Величносте, — тихо нагадав Келліт. — Все гаразд?

— Так… Просто здалося, що… — я не договорила.