Розділ 11. Обережно, сад!

     За дверима відкривався сад, якого я ніколи раніше не бачила. Дерева мали химерно покручені стовбури, а крони нагадували величезні парасольки грибів. З їхніх гілок звисали довгі квітучі ліани, що повільно погойдувалися, хоча в саду не відчувалося ані найменшого вітерцю.

    Кущі тут теж були дивовижними. Одні скидалися на пухнасті зелені хмари скумпій, інші мали гостре п'ятипале листя, схоже на розкриті долоні. Час від часу десятки цих долонь стискалися в кулачки, ніби рослини намагалися щось схопити. Схоже, вони ловили комашню, приваблену дрібними рожевими росинками на кінчиках кожного листочка.

    Ще один із кущів, що майже не мав листя, пишно цвів довгастими жовтими квітами. Коли я проходила повз них, вони повільно повертали голівки за моїм рухом і висовували зміїні язички, ніби пробуючи мій запах на смак.

    Квітів у саду було безліч. Поблизу доріжки цвіли величезні дзвоники, що погойдувалися на товстих стеблах і видавали тихий мелодійний передзвін. Трохи віддалік росли пухнасті кульки, які час від часу чхали хмаринками золотистого пилку. Білі лілії мали пелюстки, що нагадували гострі зуби якогось хижака. Стебла червоних троянд вкривали страшенно гострі, довгі колючки.

   Обабіч мощеної доріжки, попід деревами, кущами і квітами, стелилися мохи неймовірних відтінків — від смарагдового до фіолетового. Між ними вигойдувалися тонконогі гриби. Крізь їхні майже прозорі капелюшки проступали химерні візерунки, підсвічені зсередини блакитним і зеленим світлом. Легко було уявити, яке враження справляє ця дивовижна ілюмінація, коли сяде сонце.

    Пам'ятаючи, що рослини отруйні, я йшла обережно, не звертаючи з мощення і намагаючись нічого не зачіпати.

     Повітря в саду було густе від солодких ароматів. Мед, ваніль, якісь фруктові нотки, щось пряне й терпке.

     На півдорозі я відчула раптове запаморочення, захотілося лягти. Ноги стали мов ватяні, і я сіла просто на доріжку. Борючись із раптовою сонливістю, помітила, що гілля дерев ніби нагнулося до мене ближче, а мохи стали переповзати на мощення.

     За пів хвилини я перестала відчувати власне тіло й повалилася на доріжку. Лежачи щокою на дрібних камінцях, побачила просто перед собою людський череп, наполовину прихований фіолетово-синім мохом.

    Я майже не могла рухатися. Єдине, що мені залишалося, — кліпати очима, беззвучно ворушити губами й дихати. А мохи підбиралися дедалі ближче. Їхній повільний рух був невблаганним. Я відчувала: щойно вони торкнуться мене, це стане фіналом подорожі. І відчайдушно намагалася поворушити пальцями, щоб потерти кільце або хоча б спробувати подати йому голосову команду. Та ні пальці, ні голос мене більше не слухалися.

    Сон накочувався важкими хвилями. Щоразу, коли повіки самі опускалися, я докладала титанічних зусиль, аби знову розплющити очі.

    Не знаю, чи то вже був сон, чи останні залишки свідомості малювали мені химерні образи, але з порожньої очниці черепа раптом виповзла рожева гусінь. Усміхнена, з гротескним макіяжем.

— Мила моя, тут, знаєш, спати недоречно, — заговорила вона. — Ось уже один тут поспав, і тепер я живу в його порожній черепушці.

Гусінь трохи помовчала, роздивляючись мене.

— А-а-а… Що? Не можеш встати? Ох, цей пилок... То попроси, і я допоможу. Я, знаєш, дотримуюся думки, що не можна надавати непрохану допомогу. Це порушення особистих кордонів. А я, знаєш, твої кордони поважаю. На відміну від мохів. Їм до особистих кордонів байдуже. Коли вони надумали гарненько попоїсти, то вже ні на що не відволікаються. І знаєш… Вони вже зооовсім недалечко від тебе.

     Я не могла нічого сказати, тому почала подавати очима сигнал SOS. Про нього нам ще у школі колись фізик розповідав.

Три швидких кліпання — літера «С». Три довгих заплющування очей — «О». І знову три швидких — «С».

Гусінь радісно присвиснула:

— Ююююх! Це вже точно, знаєш, прохання! Я все зрозуміла й охоче допоможу. Але за послугу — послуга, знаєш. Мені вже час окуклитися, а тут, у саду, такі мінливі рослини! Треба знайти спокійніше місце. Пообіцяй, що забереш мене із собою, і я тебе врятую. Я, знаєш, огого яка помічна в таких ситуаціях, як та, в яку ти оце втрапила.

Я моргнула на знак згоди.

    Мохи вже були за якихось двадцять сантиметрів від мого обличчя. А що там коїлося в районі ніг, я навіть не хотіла уявляти.

    Гусінь зрозуміла мою згоду й дуже швидко поповзла до мене. Порівняно з мохами вона рухалася як болід Формули-1.

Підповзши до самого носа, зупинилася й довірливо повідомила:

— Не подумай, що я якась збоченка, але тобі доведеться мене добряче лизнути. Лизнеш — і тобі одразу покращає. Просто миттю!

Мені було дуже гидко, але вибору не залишалося. Заспокоюючи себе тим, що гусінь, певно, виділяє якусь протиотруту, я доклала зусиль і лизнула її кілька разів.

Та жодних змін я не відчула, а от гусінь раптом почала дико реготати.

Десь згори почувся ще один заливистий сміх. За мить переді мною всілася вгодована птаха — щось середнє між голубом і гускою.

— А я ж казала, що домовлюся, аби перший-ліпший зустрічний мене облизав! А ти не вірив! Ти проспорив мені, а отже, тепер маєш пропустити, щоб я вийшла із саду! Як домовлялись, знаєш. Спір є спір.

— Добре, добре. Я тебе більше не ловитиму. Іди собі, — незадоволено пробурмотів птах. — І таки забери цю ледарку, бо ще мить — і її почнуть розчиняти на поживні драглі.

— А, так, я ж обіцяла! — гусінь знову повернулася до мене. — Тільки, дорогенька, нестимеш мене звідси в роті. І навіть не думай ковтнути, бо буде те саме, що сталося з твоїм попередником. Я людям, знаєш, дуже некорисний харч.

Не встигла я кліпнути, як гусінь залізла мені до рота.

Стало неймовірно кисло. Настільки, що аж набіг повен рот слини. Зате в голові від тієї кислоти прояснилося. Я почала відчувати кінцівки, змогла торкнутися кільця й насилу повернути його, подумавши про захист.