Розділ 1. Вхід

Мене несло з величезною швидкістю в чорну діру тунелю. Десь далеко попереду виднілися проблиски світла. Та порадіти я не встигала. Бо захлиналася від бризок води, що безперестанку летіли мені в обличчя, забиваючи подих. Світло тим часом наближалося.

«От і смерть», — чомусь подумала я.

Та думка ця зникла, щойно по моєму обличчю почала хльостати чи то мокра трава, чи то водорості, що звисали десь згори.

«Може, це вже пекло таке? А де ж вогонь?» — майнуло в голові.

І вогонь не забарився… Крізь закриті повіки в очі вдарило червоне світло. Жару не було. Криків не було. Мою душу — чи чим там вона стала — ніхто не хапав і нікуди не тягнув. Довкола все ще хлюпала вода, на обличчя падали мокрі краплі.

Ризикнула на мить відкрити очі.

«Глюк», — встигла зробити висновок, перш ніж знову заплющитися.

А потім з хвилину просто лежала у воді й чекала, доки серце перестане так шалено колотитися, а очі крізь повіки звикнуть до яскравого світла. Зрозуміла, що там, де я лежу, зовсім неглибоко, а вода досить тепла — мов у ванні. Пахло якимись гіркуватими травами.

      Коли безцільне лежання почало набридати, я спробувала поворушити ногами й руками — кінцівки добросовісно виконали вказівки мозку.

     Знову відкрила очі. Глюк нікуди не подівся. Над головою все ще були величезні крони дерев, схожих на…

Бдзинь! Бдзинь! Бдзинь-бдзи-и-инь!

    Раптовий дзвін у вухах був таки достойним пекла. Голова розколювалася. Мені в цю мить стали абсолютно байдужі кронасті баобабо-секвої. Повернувши голову в бік неприємного шуму, я побачила невеличкий червоний будильник, що стояв на пласкому камені.

Будильник… Такий знайомий… Дійсно, він був дуже схожий на той, який я в дитинстві розібрала на запчастини, бо дуже цікавилася, що там всередині.

— Бдзинь! Дззззинь! Бдз-з-з-з…

Далі слухати не вистачило сили. Я простягла руку, натиснула на маленьку кнопочку і будильник замовк.

     Гратися в недолугу русалку швидко набридло, і я нарешті вилізла з мокроти на берег та стала роздивлятися, де опинилася.

А був це якийсь екзотичний ліс. Дерева височенні, тлусті. Дійсно схожі на якісь баобабо-секвої.

— Це Рай? — запитала я себе вголос. — Тільки от хіба бувають у райських садах будильники?

Всюди, куди не кинь оком, росли ті велетенські дерева, а від озерця, в якому я очуняла, простягалася вузенька стежина, що бігла вихилясами серед яскравих, величезних кущів папороті.

     Поправляючи мокрий светр, що облипав тіло, я раптом чітко усвідомила, що зовсім не пам'ятаю, звідки я і як мене звуть. І як я сюди потрапила. Ніби моя пам'ять відгороджена тонкою мембраною. Я відчуваю її десь поруч, але дістатися до неї поки що не можу.

Знаю точно одне: я не звідси. Бо усе навколо дивне. Хоча, ніде правди діти, водночас — знайоме.

«Що я, бляха, маю робити? Що? Думай, думай…»

Нічого кращого не придумавши, я просто звернула на єдину стежку, яка тут була. За моєю логікою, десь на її кінці мало розташовуватись якесь поселення: село чи хоча б хутір. Чи що там може бути в таких місцях. У цьому «Бозна де». Хтось же протоптав ту стежку!

        На початку стежини, за пелехатим кущем кропиви, стояв невисокий дерев'яний табурет яскравого блакитного кольору, з вирізаним у сидінні отвором у формі сердечка. Він теж був дуже знайомий. У голові спалахнула картинка: літо, сонце, спориш, я сиплю пшоно на землю і гукаю: «Ціпу! Ціпу! Ціпу!»

Видіння — чи то спогад — зникло так само раптово, як і виникло. І я помітила на табуретці записку.

«Ти будеш зі мною кружляти в танкУ,
моє заблукале курчатко.
Шукало кінець і стрибнуло в рікУ…
тепер починай все з початку».

«Віршик?.. Якась дурня», — подумала я, але усе ж засунула записку в кишеню джинсів, які вже, до речі, почали підсихати.

        Стежкою я петляла пару годин. Навіть знайшла кілька стиглих суниць. І хоч вони ніяк не вплинули на бурчання в животі, я все ж пораділа цим знайомим ягодам із нормального світу. Також мене радувало те, що наручний годинник працював справно. Цифри на циферблаті діяли заспокійливо. Це було знайоме. Нормальне. І я трималася за це, стійко долаючи кілометр за кілометром.

      Ще за годину я страшенно стомилася й хотіла пити. Але стежина все петляла, без кінця-краю. І коли я вже геть втратила терпіння й гаркнула:

— З мене годі! Іди воно все до сраки!

Сталося диво — попереду раптом показалася галявина. Та я рано раділа. Бо дійсно відчула себе в якійсь сраці. Та сама галявина!  Та сама галявина озерцем і пласким каменем! Щоправда... Ні табурета, ні будильника вже не було.

     Замучена спрагою, я подумки плюнула на всілякі перестороги щодо мікробів і попила води просто з озерця. На диво, вона виявилася чистою. І вже не теплою, а прохолодною й майже без смаку.

    Задовольнивши хоч якусь зі своїх потреб, я всілася на плаский камінь і зняла светр. Він тут був ні до чого. Це там, звідки я… Впала?.. Прибула?.. Сфернулася?.. Коротше, там було холодно й дощило.

      По саму зав’язку сита прогулянкою лісовою стежкою, я взялася досліджувати міленьке й кришталево прозоре озеро. У крутому схилі берега, над самісінькою водою, виднілася невелика печера, з якої текла вода.

«То саме цей струмок виніс мене до озера? Треба глянути», — подумала я і полізла у воду.

     Зсередини печера поросла листатим зіллям. Продираючись крізь нього, я відчула знайоме волого-холодне хльоскання. І хоч лізти в те непроглядне для сонця, сире місце було страшнувато, все ж пересилила себе — сміливо пішла вздовж струмка, з майже вдячністю за те, що можна йти на повний зріст, а не згинатися в три погибелі.

    Мандри темним проходом тривали кілька хвилин, коли з протилежного боку тунелю завидніло світло. І тут я звернула увагу на дещо дивне. Першого разу я летіла струмком вниз. Тепер ішла тим самим тунелем — і знову вниз, і знову за течією. Хоча мала б іти вгору проти течії. Чи ні? Адже я точно повернулася до того самого озера, з якого почала.