Розділ 7. Шлях у місто

Нагріте сонцем полотно дороги липло до ніг і пахтіло бітумом. Її чорна стрічка круто петляла між порослими високою буро-зеленою травою пагорбами й тягнулася в якусь безкінечність. Ми йшли мовчки — я, Нічка й Флінт Третій. Аж ось невгамовному папузі стало нудно, і він вирішив розважитися моїм волоссям.

— Не смикай, — забрала я у пернатого своє пасмо.

Флінт образився і заволав мені прямо у вухо:

— Зрадники! Пропустіть їх під кілем! Пра-ак! Просолені кості! Пра-ак! Повісити на реї!

— Дякую, — сказала я. — Приємно знати, що ми порозумілися.

      Через деякий час попереду завиднівся великий дерев’яний вказівник, на якому було написано: «До міста — 3 км». Під вказівником стояла вже знайома синя табуретка зі сріблястою флягою на ній. Поруч із флягою лежали олівець і папірець із написом: «У спеку треба пити воду!»

    Усередині справді була чиста, прохолодна вода. Цікаво, що коли наша трійця добряче напилася, фляга залишилася повною.

    Написавши на папірці «дякую», повісила флягу на пояс, і ми пішли далі.

   Минула ще година перш ніж ми побачили інший вказівник. На ньому був той самий напис: «До міста — 3 км», а під стовпом стояло кілька пар покинутого, стоптаного взуття.

    Ще за пів години нам зустрівся аналогічний вказівник: «До міста — 3 км» — і знову кілька пар стоптаного взуття.

— Щось ми не наближаємося, — буркнула я, зупинившись, аби зробити черговий ковток води.

Нічка теж спинилася, струсила з сукні дорожню пиляву і поправила волосся.

— Наближаємося, просто місто віддаляється. Треба йти швидше, — пояснила вона непояснюване.

Вже трохи привчившись не дивуватися й не шукати логіки, я просто пішла вперед. Схоже, у цьому світі цінували піші прогулянки, бо находилася я достобіса.

       Невдовзі на горизонті з’явилися перші будинки. Вони стояли так щільно, наче раптово виросла купа товстоногих боровиків. Стіни одних підпирали стіни інших, вони опуклювалися й прогиналися, ніби недовипечена порцеляна. Навіть їхні кольори й фактура нагадували дивакуватий грибо-чайний сервіз нішевого виробництва.

    Я відчула, як у кишені завібрувала записка, прихоплена ще біля озера, здавалося, вже цілу вічність тому. Діставши папірець, я розгорнула його й побачила, що вірш на аркуші не змінився:

«Горнися до мене, шорстке кошеня,
Я звір, обіцяючий ласку.
Коли ти мандруєш життям навмання —
втрапляєш до мене у пастку».

Проте частина «втрапляєш до мене у пастку» тепер виділялася червоним кольором. Зрозуміло було, що це попередження.

     І тут я звернула увагу, що Нічка почала зменшуватися в розмірі. Спершу перетворилася на біле кошеня, а тоді посіріла й стала маленькою мишкою.

— Що це з тобою? — запитала я, коли вона подерлася по моїй нозі й усілася на плече біля папуги.

Флінт нахилив голову й роздивлявся її то одним, то іншим оком.

— Навіть не думай мене дзьобнути, — попередила його мишка тоненьким голосом, а тоді підлізла до мого вуха й пропищала:

— Глянь зліва. На чайниковому дереві висить синій чайничок. Посади мене туди. Не хочу, щоб Казкар Лоскотун мене бачив.

Зробивши, як просила Нічка, я пішла вулицею міста. Мешканців тут було небагато.

     Ось із будинку, схожого на магазин, вийшла величава пані з довгим чорним дзьобом. Переходячи через дорогу, вона вела на повідку рожевого бегемота. Не пройшли вони й до середини дороги, як бегемот наваляв величезну купу.

     Раптом гучно засвистів свисток, і чорнодзьоба пані злякано стала озиратися навсібіч, ніби шукаючи, куди втекти. До неї вже бігла п’ятірка суворих поліцейських. Один був озброєний загрозливим кийком, другий тримав напоготові кайданки, а троє тягли сіті, аби накинути їх на власницю рожевого бегемота.

Аж ось нажахана пані побачила мене і, благально склавши руки, скрикнула:

— Прошу вас, забіжіть до магазину й купіть мені зелених стікерів! Хутчіше, а то вони мене відвезуть до в’язниці!

Мишка мені пискнула:

— Допоможи їй.

Кинувшись до магазину, я смикнула вхідні двері — зачинено. Але тут прочинилося віконечко вітрини, і з нього висунулася лиса голова. Вона уважно подивилася на мене й з усієї сили крикнула:

— Ви запізнилися!

— Куди? — спитала я.

— Не знаю.

І голова заховалася назад.

— Прошу вас, мені терміново потрібні стікери, — попросила я, не перестаючи стукотіти.

Лисоголовий продавець відкрив двері й сказав:

— То заходьте.

Ми увійшли в магазин.

— Тринадцята година! — закричав продавець. — Тринадцята година! Я попереджав! А ви поткнулися. Та ще й цей клятий бегемот. Я дам вам стікерів, але за них домовтеся із клятим Капелюшником, щоб постачав мені на продаж свій товар.

— Добре. Добре, — пообіцяла я майже нічого не зрозумівши, вхопила стікери й кинулася до пані, яку, якби не її загрозливий ікластий бегемот, уже давно скрутили б і повезли у поліцейський відділок.

Бегемот мене підпустив, я віддала їй зелені стікери.

— Дякую! — радісно скрикнула чорнодзьоба пані, дістала з редикюльчика маркер і стала писати на стікері: «Обережно, гівно!». Після цього вона наклеїла стікер на купу, залишену її улюбленцем. Поліцейські враз заспокоїлися і пішли у своїх справах.

— Дякую вам, любонько, — схопила мене за руку й потисла її пані. — Ви мене врятували. Топік зазвичай так не робить, але чашкові кущі саме в квіту, а він у мене алергік.

Слухаючи її, я задавалася питанням, якого дідька я взагалі в усе це влізла. Тепер я ще й заборгувала продавцю. 

— Раз ви мені такі вдячні, то, може, підете до Капелюшника й домовитеся, аби він постачав свої товари в цей магазин? — кивнула я в бік вітрини, з якої на нас визирав продавець.

— Ой, любонько, ви що? Немає в мене часу. Зате дарую вам для пальчика прикрасу. Миленький перстень цей буває робить диво. Із ним в вогонь і в воду йдіть сміливо.