Розділ 6. Нічка

До того, як сонце піднялося у найвищу точку, я встигла пройти чималенький шлях. Стежка ставала дедалі піщанішою. Часом траплялися красиві розсипи дрібних шматків рожевого кварцу, обтертого й згладженого місцевими вітрами. То тут, то там росли чудернацькі салатово-оранжеві кактуси і яскраво-сині кущі трави, на яких висиджувалися якісь дрібні поцятковані жучки. Довкола не було жодного дерева. Жодної затишної тіні.

      Перейшовши височенний пагорб, я нарешті побачила кордон. Впізнала його легко — на ньому так і було написано: «Кордон».

     Своєю майже невловимою мінливістю він був схожий то на суцільне сизе марево, то на густі драглі з недорозбовтаної веселки.

     Жодних кордонів я точно не створювала, а тому й не знала, що мене чекає. Це точно не був світ фантазій, де єдинороги пудять веселкою.

      Біля мінливої стіни стало помітно прохолодніше. Я відчула сильний тиск у вухах і легку нудоту, ніби вона фонила якимись потужними радіочастотами.

     Від цього місця в мене по спині бігли мурашки. Та відступати я не збиралася. Бо що б там зі мною не трапилося, а довіку, чи навіть навічно, лишатися серед кломпів... Від такого у мене точно поїде дах. Тож, показавши страхам середній палець, я пішла вперед, промацуючи кольорову, крижану на дотик і міцну, мов із бетону, стіну.

       Йдучи вздовж кордону, я намагалася знайти якусь щілину. Чи бодай якусь зачіпку. Навіть підбирала крупне каміння й кидала по стіні. Безрезультатно. Вже навіть вдавалася до промовляння "чарівних" фраз у стилі «Сезам, відкрийся». У тому що прохід має бути я не сумнівалася. Будь-який кордон можна перейти. 

     Зрештою я намацала, а потім, стерши іній-пил, побачила величезне дзеркало. Від усієї стіни його можна було відрізнити лише навпомацки.

    Вдивляючись у темну глибочінь, я намагалася згадати все, що було в казках про дзеркала. Шкребла мембрану, яка відмежувала мою пам’ять, намагаючись виявити хоч щось, що могло б стати в пригоді. Раптом у глибині дзеркала щось зблиснуло. Мов крізь товщу води заграли на сонці срібні боки невеличких рибин. І це мене неабияк підбадьорило.  

Через пів години безплідних спроб я просто постукала й сказала:

— Відчиніть, будь ласка.

На моє здивування, з дзеркала почувся сердитий голос:

— Хто там?

— Я, — відповіла, не придумавши нічого кращого.

— То заходь. Чого стовбичиш? Всього мене вже замацала. Знову бери і натирай. Заходь уже! Заходь! —

на дзеркальній поверхні зблиснула дверна ручка, якої мить тому тут не було й сліду.

        Відчинивши двері, я увійшла у напівтемну кімнату, схожу радше на завалене старими речами горище. На комоді, густо обснованому павутиною, стояла гасова лампа, поруч лежала коробочка з сірниками. Щойно я взяла лампу в руку, на її ґноті сам собою спалахнув вогник.

— А мене вчили, що чіпати чужі речі — це погано.

З темного кутка вийшла сіра миша, майже одного зі мною зросту. Вона мала наляканий, сумний вигляд.

— Вибачте, будь ласка, пані Мишо… — якнаймиліше сказала я, аби не налаштовувати її вороже.

— Що!? Пані Мишо!? Невже матінка була права?

Істота, яка відмовлялася визнавати себе мишею, кинулася до дзеркала, зняла хустку й стала роздивлятися власне відображення.

    У дзеркалі й справді була зовсім не миша, а дівчинка років одинадцяти — в шовковій білій сукні, прикрашеній сріблястими сніжинками.

— Ні. Зовсім ні. Ніяка не миша. Ви з матінкою помиляєтеся, — зхвильовано затараторила моя одинадцятирічна копія в сукні, яку мені колись пошила мати на новорічний вогник у школі.

Цей спогад виринув раптово, мов із темних вод вискочила важка рибина. А за ним потягнувся інший: мати сварить мене за те, що я неправильно посміхаюся для фото, та каже, що моє волосся надто неслухняне — накручені кучері швидко втрачають форму. Вона тоді дуже розгнівалася. Перестала зі мною розмовляти. Стояла в своєму ідеально напрасованому білому костюмі, а на її красивому обличчі було абсолютне розчарування. Я постійно її розчаровувала...

     Болісна хвиля пам’яті накрила мене з головою паралізуючим, задушливим відчуттям власної марності. Ігноруючи сльози моєї одинадцятирічної копії, я просто вийшла з кімнати у найближчі двері. І потрапила у… ту саму кімнату. Потім іще раз вийшла, вже в інші двері — і знову опинилася в тій самій кімнаті, немов у пастці.

— Ти теж мене вважаєш поганою? Ти тікаєш від мене? — запитала «копія», шмигаючи носом.

Її слова погасили мій запал до втечі. Проте жаліти це дівчисько, таке схоже на мене, я не мала бажання.

— Ні, не вважаю. І тікаю не від тебе. Я тебе зовсім не знаю, — неприємне відчуття діставало дедалі більше. — Давай, розказуй, де я, хто ти і як мені звідси вибратися. І розійдемося з миром.

— Я — Нічка. Ти ж сама мене придумала. Пам’ятаєш, як ти гралася у магію, відьомство й усілякі чари? Тоді ти вигадала, що твоя кішка Нічка насправді дівчинка, яка може перетворюватися на будь‑яку тварину.

— Пам’ятаю.

Нічка взялася за дверну ручку, але не відчинила, а наче зсунула двері на сам простір. І ми опинилися у світлій просторій бібліотеці, де пахло старим папером і воском, а всі стіни від підлоги до стелі були заставлені тисячами різноманітних книг.

— Це ще одна наша фантазія. Пам’ятаєш?

— Так. Завжди мріяла про велетенську бібліотеку з найцікавішими книгами світу, з каміном і пальмою у глиняному горщику. Щоб були великі вікна, багато світла і балакучий зелений піратський папуга.

— Пра-а-ак! Підсмажте мої тельбухи! Пра-ак! Привіт! Хильнемо рому. Прак!

— Флінт? Флінт Третій? — я не вірила своїм очам.

Птах злетів із пальми прямісінько на моє плече й одразу ж почав радісно на ньому тупати.

— Пра-ак! Повний вперед!

— Флінт чекав на тебе. Ми обоє чекали. Тепер ти його переможеш.

— Кого? — запитала я, відчуваючи, що на мене зараз звалиться якась слоняча купа лайна.