Розділ 5. Мандри продовжуються

Після того як маленьких кломпів закутали й одягли, частина гномів із молодняком повернулася в містечко, а частина без молодняку рушила на «поля» за провізією. Виявилося, що роботи на деревах вистачало. Там гілки підстригти, там плоди підв’язати, а бувало, ще й стерегти особливо смачні від птахів.

     Аж ось я побачила звичайнісіньких ворон.

«Отже, тут є істоти з іншого світу», — подумала я, і запитала:

— Куку, а звідки прилітають ці птахи?

Куку, здається, не зрозумів питання. Оскільки він промовчав, я повторила:

— Куку, а звідки прилітають ці птахи?

— Звідти, — махнув рукою старшина кломпів, навіть не повертаючи голови.

— Схоже, там гори. Ви там бували?

— Ні. Не бували. Ми живемо тільки тут. Через кордони ми не ходимо. І тут добре.

Згадка про кордони мене зацікавила.

— Що таке кордони?

— Інші світи. Інші істоти. Ми з ними не зустрічаємося. Це небезпечно.

— Як я можу потрапити туди?

— Ніяк. Тобі взагалі краще залізти в пуп’янку й омолодитися. Будете з Королевою подругами.

Щось ця розмова мені зовсім не подобалася. Виявилося, що кломпи нікуди зі своїх дерев не злазять, не подорожують, і ніщо їх не цікавить. Коли вони не зайняті справами — бавлять свою Королеву. А мене страшенно цікавило, що ж там, за лісом.

   Після обіду вже не стрималася і озвучила свої плани:

— Я збираюся піти далі. Хтось хоче зі мною? 

— Ні. Ніхто не піде. Там небезпечно. Залишайся з нами. Зможеш знову стати маленькою. Ми хоч зараз підготуємо для тебе квітку, — наполягав Куку.

Я категорично відмовилася. Закінчилося все тим, що кломпи зібрали для мене в дорогу їжі й провели надземними шляхами аж до кінця лісу.

— Далі ти вже сама, — якось сухувато сказав старшина й повернувся у зворотний шлях.

— Куку! — гукнула його я.

— Що?

— Ще побачимось!

— Угу.

— Куку!

— Що?

— Не плач.

Я не бачила сліз гнома, та точно знала, що він плакав.

— Будь обережна, — підбіг до мене Рудий То. — Дякую за нове ім’я.

— Нема за що, Рудий То.

Я знала, як він пишається доданим «Рудий». Такого імені жоден кломп не мав.

— Можна опускати, — сказала я, залізши у сітку, подібну до тієї, в якій мене підняли на дерева, — Наступного разу зробіть нормальні сходи!

Помахавши всім рукою, я рушила в дорогу.

Аж тут мене окликнула Королева:

— Е-е-е-й! Почитай записку. Там повідомлення для тебе.

Після цих слів вона, не прощаючись, розвернула стрибуна й помчала в гущавину лісу. Я здогадалася, що вона мала на увазі записку, яку я взяла на табуреті й поклала в кишеню джинсів.

«І що там нового?» — подумала було, але все ж розгорнула папірець, який, на диво, не зім’явся й не розмок.

А й справді. Вірш на аркуші змінився:

«Горнися до мене, шорстке кошеня,
Я звір, обіцяючий ласку.
Коли ти мандруєш життям навмання —
втрапляєш до мене у пастку».