Розділ 4. Дивні плоди

  У кімнаті, на дерев’яному твердому ліжку, під легкою стелею із зеленого листя я спала неймовірно солодко. Прокинувшись, помітила, що знаходжуся вже не в Будинку Свята, куди ми пішли після прогулянки на зеленій комашні. Вочевидь, поки я спала, мене перенесли в невеличку гарненьку кімнатку. У свої двадцять п’ять років я знову почувалася безтурботним дівчам. Усюди була казка. Казка, створена мною.

Та ніжитися в ліжечку випало недовго.

Бух! Хрусь!

У кімнату влетів захеканий То.

— Вставай! Бо ще пропустиш збір плодів. Я думаю, тобі сподобається. Куку пропонує взяти участь. Цього року мені теж дадуть роботу. Я вже достатньо дорослий.

За мить я була на ногах, у повній бойовій готовності до роботи й нових пригод.

— Показуй дорогу, То!

Двічі просити юного кломпа не довелося. Я ледь встигала за прудким маленьким гномом.

— Мила Сотворителько! — окликнув мене Куку, коли ми дісталися місця, — У нас сьогодні важливий день. Сьогодні ми збираємо молодняк.

Такого я щось не пригадувала.

— Який ще молодняк?

— А ось! — тицьнув пальцем Куку на крону дерева, що росло трохи осторонь від інших. — Дивись!

Простеживши за пальцем кломпа, я побачила, що на тому дереві ростуть кілька незвичайних коричневих плодів. Вони нагадували не то стручок, не то якийсь кокон.

     Ось проміння вранішнього сонця торкнулося одного з коричневих «коконо-стручків» — і той луснув. З тріщини з'явилася лиса голова з чорними очима-намистинками. Потім луснули й інші «стручки». Галаслива арава кломпів кинулася збирати молодняк у великі плетені кошики.

— Цього вже точно не вигадувала. Так ви народжуєтеся? — запитала я.

— Ні. Так ми омолоджуємося. Нас є рівно стільки, скільки з’явилося в твоїй уяві. Я ще не омолоджувався, а тому тебе пам’ятаю, пам’ятаю, з чого все почалося, і розповідаю іншим.

— А як же ти, Куку? — схвилювалася я за його долю. — Що з тобою буде?

— Ось підросте новий Старший — То, і я теж засну у квітці.

— У квітці? — я не переставала дивуватися.

— А як же інакше потрапити в плід? — вперше в голосі Куку по відношенню до мене з’явилися зверхні ноти.

Глянувши на мене поглядом «ти ще нерозумне дитя», Куку зійшов до розповіді про спосіб їхнього омолодження.

— Кожен вибирає час свого омолодження самостійно. Потім приходить до цього дерева в момент початку цвітіння і залазить у пуп’янок. Потім він засинає, а коли прокидається — нічого не пам’ятає зі свого попереднього життя. Він бере нове ім’я. Ось і То нещодавно омолодився. Раніше його звали Тук-тук. Ти його створила найпершим.

І тут я згадала Тук-тука. Усі чорнявенькі чи білявенькі, а він один рудий. Та ще й кучерявий.

— Що ж це в мене з фантазією таке було? Вас вигадала, а імена дала якісь такі… «не дуже».

Мої слова Куку не образили. Він просто усміхнувся й запевнив, що імена вони тоді обирали самі — з почутих від мене слів.

От один кломп обрав собі ім’я Фантик, інший — Ключик...

«Добре, що вони не обирають імена тепер. Уявляю собі…!» — думала я, пригадуючи деякі нецензурні вислови, які, хоч і дуже-дуже рідко, але все ж виривалися у мене. От де справді — «слово не горобець»!