Розділ 3. Королева і її коники

       Стіни великої зали були завішені світло-зеленою та повітряно-білою тканиною з вишивкою у вигляді жар-птиць і китайських драконів. Зі стелі звисали квіткові гірлянди, між якими пурхали прекрасні метелики. На підлозі розіслався пухнастий килим із дрібнюсінької ніжної трави, а між високими колонами висіли клітки з яскравими птахами. Наїдки, що стояли на різьблених дерев’яних столах, вабили ароматами стиглих фруктів. На підлозі то тут, то там стояли святково вбрані ляльки завбільшки з восьмирічну дитину. Але найдивовижнішою для мене в Будинку Свята була Королева, що сиділа на красивому табуреті й жадібно їла варення. Кілька його краплин уже «прикрасили» її біленьку сукню свіжими патьоками.

      Переді мною сиділа моя точна восьмирічна копія. Судячи з рожевих, непомірно великих бантів, що прикрашали маленьку голівку Королеви й які я в дитинстві ніколи не любила, від цієї ласунки-клона можна було чекати всякого.

«Невже і я в дитинстві так неохайно їла? Ні, не може такого бути. Я, одягнувши красиву сукню, боялася навіть присісти десь, щоб не забруднитися, а ця…»

— Королево, прийшла Сотворителька! — крикнув на всю залу Куку.

— Іііііі! — пропищала Королева, відштовхуючи від себе чашку з варенням.

Вона стала на табуреті у величній позі й церемонно махнула ложечкою:

— Запрошую тебе в Лісове місто.

Виголосивши чудернацьке привітання, вона шльопнулася на сидіння й зовсім по-дитячому додала:

— Пригощайся. Мармеладу хоч?

Я не знала, як ставитися до всього цього. Така нісенітниця: спочатку озеро й будильник, потім місто гномів і зустріч із малолітньою власною копією. Суцільне божевілля!

      Та щоб там не крутилося в моїй голові, а природа брала своє — бурчання в шлунку перемогло всі розумові розбірки, і я швидко вмостилася за столом.

        Гноми навперебій підносили то одну, то іншу страву, намагаючись догодити. І їм це вдавалося.

Стільки свіжих фруктів! Салат грушево-динний, персикове пюре, соковитий виноград, медові кавуни, фініки, яблука, мандарини. А ще… стиглі яблучні пироги з корицею. І все це можна було запити соками, компотами чи лимонадом. Одним словом — солодко, аж занадто.

        Спробувати всього виявилося справою неможливою, хоч я й куштувала кожну страву потрошку. Після бенкету мене так розморило, що хотілося добряче кимарнути в якомусь затишному куточку. Та, на превеликий жаль, відпочинок не входив у королівські плани.

— А тепер будемо гратися! — вигукнула Королева, і весь натовп гномів заплескав у долоні.

— У яку гру? — радісно запитав сивобородий Куку, дивуючи мене своїм завзяттям.

— У стрибуна. Кататимемося на стрибунах, — проголосила її величність, поправляючи банти.

— Еге-ге-ге! Йо-йо-йо! Стрибу-н-на! — заверещав надто гамірний народ кломпів, аж уся зала Будинку Свята заходила ходуном.

Серед галасу мене хтось схопив за руку й просто смикнув зі стільця. Як і попереднього разу, це був То.

— Зараз ти побачиш одну з наших забавок.

— Це ви про коників?

— Яких коників? Будемо скакати на зелених стрибунах наввипередки.

Я більше нічого не питала, лише бігла гнучкими місточками, час від часу пригинаючись під низькою гілкою — кломпівська швидкісна траса виявилася трохи не розрахованою на мій зріст.

      Коли в мене перед очима вже все пливло від миготіння коричневих та темно-сірих стовбурів, юний кломп спинився.

      На великому помості з нетесаних дощок стояли, мирно поскубуючи листя, величезні зелені коники. Їхні смарагдові спини час від часу спалахували дрібненькими вогниками — то промені сонця відбивалися від хітинових лусочок складених крил.

     Комахи весь час жваво ворушили коротенькими вусиками, і так само жваво працювали їхні щелепи, пережовуючи соковиту зелень. Здавалося, їх абсолютно не турбує той факт, що кломпи чіпляють їм чудернацькі сідла, ніби звичайним коням.

     Жодна комаха не сіпнулася навіть тоді, коли на них застібали десятки ремінців із блискучими застібками.

     Радісно зареготавши, Королева із завидною проворністю стрибнула в сідло й послала свого «коня» в «галоп».

    Наближатися до подібної тварюки мені було лячно. Взагалі-то зелені коники належать до всеїдних комах. І навіть часом вдаються до канібалізму. Але то ж в іншому світі, а тут свої правила.

    Залишатися стояти під поглядами десятків вершників я не хотіла і з допомогою То все ж опинилася в сідлі. Навіть крізь джинсову тканину я відчула, наскільки гладеньке й м’яке черевце коника. На дотик воно виявилося зовсім не противним.

    Керувати своїм «конем» я вчилася в ході справи — спостерігаючи за діями кломпів. То, здавалося, геть забув про мене. Його скакун легко перестрибував із гілки на гілку.

    Чи то стрибун дістався мені неноровистий, чи то є в мене якийсь вершницький талант — прогулянка вийшла просто чудова. Оскільки виграти в перегонах мої шанси дорівнювали нулю, я просто насолоджувалася казковими краєвидами.

    Коник легко перескакував між зеленими гілками й нарешті дістався верхівок.

    О, яке то диво — піднестися над сотнями зелених велетнів і спостерігати захід рум’яного небесного світила, чиї промені ніжно фарбували густі білі хмари в персикові кольори. В повітрі бриніли якісь мініатюрні комашки, що збивалися в яскраві, мерехтливі рої. Пахло хвоєю і ваніллю.

    Невідомо, скільки я ще перебувала б у солодкій замріяності, якби не мій «кінь», що ще мить тому спокійнісінько об’їдав молоді вершечки, а потім раптом почав швидкісним стрибом пробиватися назад, у гущавину крон.

    Я не одразу зрозуміла, що стрибуча комаха просто втікала від небезпеки. Адже тільки-но ми сховалися в зелені, як над верхівками пролетіло кілька величезних крилатих чорних тіней.

    Коли ми спустилися ще нижче, кавалькада вершників на чолі з Королевою розшукала мене й обступила галасливим колом.